Зорі падають в серпні

Але й вересень видався цього року теплий, сонячний, і море, знемігшись, знову лежить спокійне, наче сподівається, що знову побережжя вкриється білими наметиками, знову дітвора в легеньких, як метелики, панамках бовтатиметься у прибережних хвилях. Але ні. Люди живуть за своїми власними законами, які часто не збігаються із законами природи. Вони більше не вернуться до тебе, море, хоч і скучають там, у містах, за тобою, хоч і згадують тебе з любов'ю й подякою — і тебе, і сонце, і спеку, яка влітку здавалась тяжкою, а взимку уявлятиметься далекою і неймовірною казкою.

Порожній берег, осиротілі грибки і лави — яке все. це сумне, покинуте й забуте! Дивишся на цей пляж, залитий сонцем, але вже кинутий людьми, і думаєш, що ось минуло літечко, що його не вернеш; думається чогось про те, що багатьом людям воно залишиться неповторним своєю щедрістю на сонце, на радість, на щастя молодості… І ще думається чогось про те, що багато літ промине над оцим пляжем, над оцим морем, ой, як багато! І ті, хто цього року бовтався тут в одній панамці, ледве стоячи на ногах, приїдуть колись до моря дорослими, а тоді й старими, а море буде все так. же ласкаво й щедро дарувати їм свою розкіш, не помічаючи тих, хто відійшов, не радуючись новим поколінням. І мало, як тільки мало відводиться людині отаких літ! Осінь… Вона схиляє до роздумів, будить в людині безпричинний сум, а в природі — спокій і тишу.

Що там говорити, навіть у Садовській прикордонній заставі з вереснем настає спокій. Прикордонникам легше стежити за морем; у житті містечка налагоджується звичний ритм, менше стає сторонніх людей, і немає потреби розпилювати увагу.

Правда, цього року осінь не принесла Садовській заставі помітної розрядки. Майор Дорофєєв повинен був щодоби сповіщати генерала про свої спостереження, і щоразу той нагадував:

— Пильнуйте за човном. Стежте за ним.

І щоночі Дорофєєв виставляв секрети. Постійний секрет у колишній панській садибі несли Безбородько та Ібрагімов. Не було жодних вістей про тих, хто приплив цим човном, а вони щоночі стерегли його, наче якусь дорогоцінність. Велику витримку треба мати прикордонникам, і таку витримку майор Дорофєєв у своїх підлеглих виховав: хлопці ніколи навіть один одному не нагадували про безцільність їхнього секрету. Вони знали, що раз човен лишили непоміченим, раз його так стерегли, значить, це не дарма, — треба сподіватись, що його хазяїн прийде до нього. Майор Дорофєєв, очевидно, на це й розраховував, раз наказав не чіпати човна і стерегти. Про те, що робилося в Портграді, ніхто не знав. На заставі нетерпляче чекали нових вістей і Дениска, але він не повертався.

Одного разу майор Дорофєєв викликав сержанта Безбородька та Ібрагімова раніше строку. Він сидів за столом зосереджений, похмурий, але очі його весело поблискували.

— Одержано важливі відомості, — сказав він. — Вчора з Портграда в невідомому напрямку виїхав Полікарпов. За ним в погоню послали лейтенанта Дениска, — майор помовчав, і Безбородько ждав, що він запитає, як завжди: «Ясно?» Але майор не спитав. Він продовжував: — Крім того, з однієї групи туристів, яка прибула вчора в Нове Городище, зник один іноземний підданий, спровокувавши утоплення. Біля його одягу знайдено невеличкий чемоданчик і записку про те, що він вирішив утопитися через борги, які нібито чекають на нього вдома і які він виплатити неспроможний. Виїзд Полікарпова з Портграда в наші краї і зникнення оцього туриста, безперечно, мають якийсь зв'язок. Значить, нам треба пильнувати. Ясно?