Моральні листи до Луцілія

Отож, не може бути блаженним той, хто квапиться повірити чужій думці. Блаженство лише там, де нема страху, а життя серед підозрінь - то вже не життя(2). Хто надто покладається на випадкове, той сам собі постачає все нові й нові причини для турбот. До спокою веде лишень одна дорога: знехтувати всім зовнішнім і вдовольнятися тим, що чесне. Бо хто надає перевагу чомусь іншому над доброчесністю або вважає, що буває, крім неї, ще якесь інше благо, той підставляє полу, аби перехопити те, що сипле фортуна, і з неспокоєм вичікує, що то йому перепаде з її долоні. От уяви собі: фортуна, забавляючись, кидає у величезну юрбу смертних то почесті, то багатства, то всілякі ласки; одні з тих дарів пропадають, порозшарпувані хапливими руками, інші розподілено серед нечесної громади, дещо обернулося великою шкодою для тих, кому пощастило під час розподілу; ще якась частина стала надбанням тих людей, яким ті дари ні до чого; ще там щось утрачено саме через те, що на нього надто зазіхали: поки захланно розхапували, воно вислизало з рук. Та якщо комусь і поталанить у тому розхапуванні, то навіть він довго не натішиться тим, що йому вдалось урвати. Тому-то, у кого найбільше здорового глузду, той, заледве помітивши, що вносять дарунки, тікатиме з театру, бо добре знає, як дорого коштує найменша дрібниця. Нікому й на думку не спаде зчепитися з тим, хто відходить, ніхто не вдарить того, хто йде геть: бійка зчиняється довкола здобичі. Так само й з усім тим, що фортуна жбурляє нам згори: ми із шкіри пнемося, нещасні, розриваємось на шматки, прагнемо бути сторукими, озираємося то сюди, то туди. Нам здається, що фортуна надто пізно посилає все те, що так розпалює наші пристрасті, нарікаємо, що очікуване всіма потрапляє до рук лише небагатьох людей. Так і пориваємось кинутись навперейми тій речі, яка падає; не тямимо себе з радості, коли вдасться перехопити щось на льоту або коли інших марно втішає надія на успіх. А тим часом за ту нікчемну здобич мусимо платити великими неприємностями або й самі, спіймавшись на принаду, залишаємося з порожніми руками. Тож покиньмо ті забави й звільнімо місце хапунам! Хай вони не спускають ока з тих перебіжних благ, щоб і їхнє життя було все більш непевним!

Отже, хто поклав досягти блаженства, хай знає, що є лиш одне благо - чеснота. Бо якщо він допустить існування іншого блага, то насамперед він поганої думки про провидіння, тому що й справедливі люди зазнають чимало прикрощів, а також тому, що всі дари провидіння, коли їх зіставити з довговічністю всесвіту, незмірно дрібні й недовгочасні. Таке нарікання й веде до того, що ми стаємо невдячними тлумачами божественної волі. Скаржимося, що далеко не завжди дістається нам щось у володіння, а коли й дістається, то його ще й мало, воно і непевне, й зникоме. Звідти й оте диво, що ні жити не хочемо, ані вмерти: життя нам осоружне, смерть - страшна. Кожен наш задум хисткий, і нема такого щастя, яким ми могли б насититися. А причина в тому, що ми ще не осягнули того незрівнянного, неперевершеного блага, на якому наші прагнення неминуче повинні зупинитися, бо поза вершину нікуди ступити.- Питаєш мене, чому доброчесність ні в чому не має потреби? - Бо вона задоволена з того, що в неї є, і не прагне того, чого нема. Для неї ніколи не може бути замалим те, що є достатнім. Відступи від того судження - і не буде ні благочестя, ні вірності. Адже той, хто бажає обом їм прислужитися, мусив би перенести чимало такого, що прийнято вважати злом, і, навпаки, відкинути чимало такого, до чого схиляємось як до блага. Пропала б мужність, яка, власне, й існує завдяки тому, що наражаємось на небезпеку; пропала б великодушність, яка б не могла височіти, якби не знехтувала, мов дріб'язком, усім тим, чого юрба жадає як найбільшого; пропала б і вдячність, і вияв тієї вдячності, якщо боятимемося праці, якщо визнаємо щось ціннішим, ніж вірність, якщо не націлюватимемось на досконалість.