Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— А ми не згодні голодувати.
Хома бачив, що розпалюються пристрасті, і не знав, як угамувати їх. Йому було до болю соромно перед Сагайдачним за виступ Кузьменка і його прихильників, але стримати їх не міг, не ламаючи статуту. Як «батько» підмайстерської господи, він завжди ворогував із заможною групою і Кузьменком, її ватажком. Коли б Причепа був справжній цехмістер, а не тимчасово заступав відсутнього, він не проминув би задратися з Кузьменком, але становище зобов'язувало його до безсторонності. Він тільки грюкав по столу, закликаючи до порядку.
— Та посоромтeся хоч пана гетьмана, панове, — раптом не витримав він, червоний і спітнілий з хвилювання.
Майстри ущухли й, ніяково кахикаючи, перезиралися.
І тоді заговорив один із старих майстрів, іконописний дідок, примирливий і угодовницький.
— Хай вони спочатку розкажуть, хто вони, де вчилися, де вендрували і які в них папери та права. Та й наших спитайте, хто їх знає, і хай вони скажуть, чи можна їх прийняти, чи ні.
— Добре, — насупив брови Хома. — Кажіть панове, хто з вас знає цих людей?
— Я, — виступив Грицько. — Під час вендрівки я був півроку у Львові, в майстерні дядька Павла. Знаю, що він давній майстер, і коли мене приймали тут до цеху, так ви ж читали папір, що він мені дав, визволяючи мене від роботи.
— А хто знає Остапа? — спитав Хома.
Майстри мовчали.
— Ти чув за такого майстра? — звернувся він до Грицька.
— Атож. Працювати в нього не працював, але заходив до нього, тобто до знайомих підмайстрів.
— І можеш присягатися в цьому перед цехом?
— Можу, — впевнено відкарбував Грицько, скосивши око на Кузьменка. — І ще додам, що в них обох підмайстрам і учням жилося краще, а тому інші майстри були проти них і звали їх хлопськими попихачами.
— Он як! — уїдливо всміхнувся Хома. — Довіряєте ви його слову, панове, чи може хай ста6е він під присягу?
— Та нащо! — залунали вигуки. — Аби гаяти час? Зайва річ!
І тільки Кузьменко обурено знизав плечима.
— Хай буде й так, — казав далі Хома. — Але як ви, панове, гадаєте: чи справедливо брати вдруге учту, вступне й вимагати майстерштик від тих, хто вже раз виконав цехові вимоги; коли в людей розбили все до останнього шильця й копила?
— Звісно, гріх!
— Несправедливо! — Та що ми — поганці, чи що! — загули голоси.
— Ні, панове, стривайте, хай вони докладно розкажуть, де вчилися, де вендрували, — настоював Хома, скосивши око на Кузьменка, — щоб потім жодний собака не закинув і не збрехав, що ми прийняли до цеху партачів.
— Не треба! — загули майстри. — І так зрозуміло.
Але старі мовчали, кахикали і незадоволено перезиралися. Хома зиркнув у їх бік і, крекнувши, підвівся.
— Ну, якщо не треба, то кидайте, панове, шапки, хто згодний прийняти Їх до цеху.
І чорні патлаті шапки позлітали під стелю і попадали на стіл перед цехмістром. Тільки Кузьменко і троє старих майстрів м'яли свої шапки в руках, не дивлячись на Павла й Остапа. Кузьменко повагався хвилинку, але, бачачи свою поразку, кинув шапку до купи.
«Ось і мій глек на капусту», — подумав Хома, а голосно додав:
— А тепер, панове, за звичаєм, поцілуйтеся з новими братами, щоб ніхто не мав на них лихої думки, як споконвіку ведеться.
Майстри оточили Павла й Остапа. Кожен тричі цілувався з ними навхрест, як на великдень. Потім два старіші майстри підперезали нових майстрів шкіряними фартухами — ознакою майстерської гідності.
Дід Омелько розгублено підвівся з місця і, гойдаючись на тремтячих ногах, безпорадно озирався на всі боки. А як же з ним? І почуття зайвості, самотності і відокремленості від молодих та дужих ударило в серце глибоким болем.
— А як же зі мною, батьку? — звернувся він до Хоми.
— Сидіть, дідусю. Ніхто вас не образить. З вами — окрема справа, — поляскав його Причепа по плечу.
Карл Шнейдер теж був ні живий ні мертвий. Йому здавалося, що Павла з Остапом прийнято до цеху замість нього. Він пригадав німецький звичай, де кількість майстрів у цеху суворо обмежено, і розпач стиснув йому серце. Кінець! Луснули всі його плани і мрії. Бажалося кинути додолу зразковий майстерштик, який він так обережно тримав у хустці, розірвати його на шматки. Чужинець, усім зайвий і далекий! Козаки, звісно, прийняли свого.
Але Хома знов стукнув по столу кулаком.
— Тихше, панове! Зроблено тільки півсправи, а час минає.
Майстри замовкли і знов посідали на лави. Павло з Остапом — позаду.
— Тепер, панове, залишається ще двоє. Пан Харлик Шнейдер та дід Омелько Зименюк. Обидва ще не були в цeхy, хоч краще працюють за львівського цехмістра. Харлик Шнейдер і учту нам улаштував, і вступне сплатив, і майстерштик зробив за звичаєм. Ось він, його майстерштик, у хустці зав'язаний. Зараз побачимо, що він там наколупав. А Омелько Зименюк, сплюндрований і побитий, нічого не зміг принести цехові, крім свого горя та синців. Але, на мою думку, гріх від нього вимагати що-небудь. Як ви гадаєте, панове?