Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Сафар сидів насупроти. Вилицюватий, з пласким обличчям і вузькими, розкошеними очима, він здавався людиною іншої раси. Другий чабан, майже хлопчик, із засмаглим бронзовим погруддям приладнався збоку варити пшоняну кашу, заправивши її молоком. Третій чабан настромлював шматки баранини на дріт — на шашлик.
Швидко зварилася вечеря. Спочатку, поїв Сафар із чабанами, потім покликав бранок. Настя неохоче проковтнула трохи каші й попросила пити. Чабан зачерпнув з діжки катишу і подав їй повну миску. Вана ковтнула із огидою виплюнула. Це було кисле овече молоко, розбовтане з водою, що перешумувало, як квас.
Татари зареготали і більше не частували її. Горпина зовсім не стала їсти. Вона палала, як у вогні. Татари розгорнули ганчірки, оглянули її розпухлу ногу і тільки похитали головами. Старий чабан цмакнув язиком і вийшов. Повернувся він з якимись гірськими травами, спритно покрив ними карбункул, перев'язав ногу — і Горпині здалося, ніби трави почали висмоктувати з рани жар. Їй трохи покращало, і вона заснула.
Насті не спалося. Лежала вона з розплющеними очима. Важко було дихати в землянці. Від паху кислого молока, смушків і поту її нудило. Сафар лежав на смушках біля вогню і курив довжелезну люльку. Старий чабан раз у раз помішував вариво, перекидаючись із Сафаром уривчастими горловими словами, а хлопець довго мовчки дивився на вогонь, потім дістав свій кавал [134].
І полився спів, наївний, зворушливий, з кришталевими трелями й переливами, наче гірський струмок. Увійшла чабанка, відчинивши лапою двері, і на Настю повіяло свіжим повітрям, запахом моря, горіхового листя і гірських трав. А пісня лилася ніжна, задумливо-сумна і брала її за душу своєю зворушливою простотою.
І Настя не витримала: тихі, безнадійні сльози потекли по щоках. У кабиці згасав вагань, мережився попелом. Спав Сафар. Спала Горпина і стиха стогнала уві сні, а чабан усе грав і грав гірських співів, навіяних шелестом листя, дзвоном струмків і цикад, що ніколи не вщухають літніми ночами.
Раптом щось тепле й кудлате притулилася до Насті. Це була вівчарка, здичавіла, з жахливими ведмежими іклами, від якої тікали навіть вовки. Гарячий язик лизнув їй мокру щоку. Настя поривчасто пригорнула її і, беззвучно ридаючи, припала до вогкої кудлатої шерсті, що пахла псиною і полином.
Чабан підвів голову, глянув на Настю і важко зітхнув:
— Бідна! Була вільна, як гірський птах, — і ось потрапила до людоловів, стала такаю ж нещасною, як і ми.
І стало перед його очима все його звіряче чабанське життя: самотні блукання по гірських кручах з чужою отарою, довгі осінні ночі під дощем, коли вітер задуває вогонь, а подерте лахміття не захищає закляклого від холоду тіла. Ані свята, ані відпочинку, ані розваги. Ані навіть кохання… І за що? А чому не терплять нічого мурзи? Адже ж і їм треба чимсь заробити вічну радість по смерті? Чи то одним треба її заслужити, а іншим — ні? Нащо ж тоді страждати? Чому один має пишно оздоблене житла, а другий не має й покрівлі над головою? І несвідома ненависть до всіх улюбленців долі скипіла раптом в серці чабана. Хотілася вхопити сокиру, розчавити Сафарові голову і піти звільнити безпорадних і покірливих бранців, яких жене він на продаж, як отару до боєнь…
Довго дивився чабан на вогонь, не знайшов відповіді на свої думки, і, коли, загасли останні жаринки, намацав кожух, і ліг на міндер біля старого чабана, свого дядька.
Розвиднялося. Ніжними акварельними тонами переливалася далечінь, прозора й чиста після дощу. Пахло морем і південними травами. На листі блищала роса.
Змоклі й змерзлі, невільники грілися на ранковому сонці і ладналися для останнього переходу. Татари переодяглися в чисте і повеселішали, але важко було на серці у бранців.
Понуро ступав Корж, низько схиливши голову. Він не знав, де зникла Горпина, і думав, що більше ніколи не побачить її. Лутоха марно намагався його розважити. Про всяк випадок, земляки попрощалися на останній зупинці, присягаючись один одному при першій нагоді сповістити на батьківщину про свою долю і долю товариша і, в чому зможуть, допомагати один одному в неволі.
134
Кавал — сопілка.