Людолови Том 1

— Гм!.. Так хіба ж я щось можу сам? — почухав потилицю Хома.. — Ось що воно робиться на білому світі. Буде сходка — тоді й подумаємо. А папери у вас які-небудь є?

— Є, батьку. Все є. Вони не хотіли давати, так ми в магістраті виправили. Знайшовся такий писарчук з наших, навіть хабара не взяв, їй-богу.

— Та що ти, Хома, думаєш? — втрутилася Причепиха. — Ти ж учора обіцяв пану гетьманові зібрати на завтра сходку.

— Ач ти! — здивувався Хома. — А баба діло каже. Обіцяв! І справді, що обіцяв.

— А де ж ви, добрі люди, ночували? Де ваші жінки й дітки? — зацокотіла жаліслива Причепиха.

— Ночували ми на дорозі, під мурами. Не пустили нас до міста після заходу. Та воно влітку нічого. Ночі теплі. Тільки дід Омелько все стогнав, бо дуже його побито.

— Так він живий, Омелько?! — здивувався Хома. — Гм! А я гадав, що він помер у дорозі. А чи то часом не той Омелько, що шевцював на Січі ще за Самійла Кішки?

— Той самий. Та він тут, за ворітьми, на возі лежить, — показав на віконце Остап.

— Та я ж його знаю! Разом на Січі працювали. Оце так заковика, — розгубився Хома.

А Причепиха аж сплеснула в долоні.

— Ой люди добрі! Чи бачили. ви таке опудало! Люди з дороги голодні, хворі, на возах поневіряються, а він потилицю чухає. Іди! Іди проси до хати та діда допоможи перенести.

І, не витримавши, кинулася на вулицю і, зітхаючи та бідкаючись, почала переносити до хати злиденні речі втікачів і готувати їм сніданок з решток учорашньої учти.

За годину дід Омелько спав на лаві на м'яких бараницях. Мотря допомагала Причеписі місити коржі, а маленька Орися гралася з дочкою Причепи і заливалася, сміхом, ніжним і дзвінким, як бубонці.

Сходку скликали, обносячи знак. Іноді це був перстень із цеховою печаткою, іноді — так звана цеха, металева дощечка з цеховим гербом у скриньці, куди клали, крім цехи, цидулку про день і час зборів. Одержавши таку цеху, найближчий цехмістрів сусід ніс її до свого найближчого сусіда-майстра. Якщо його не було дома, йому писали на столі, де й коли сходка, і несли цеху далі, а той, кому її передавали, мусив і собі нести її до іншого майстра. Так і обходила вона весь цех і кінець кінцем поверталася до цехмістра.

Зійшлася сходка того ж дня увечері, коли з Дніпра повіяв свіжий вітрець. Цеховий будинок був чисто прибраний і підмазаний. Ікони блищали під чистим рушником, на-столі була свіжовипрасувана скатертина.

Боячись штрафу; майстри збиралися вчасно й тихо сідали вздовж стін на лавах за першенством. Аж ось прийшов і Причепа з своїм заступником, писарем, шафарем і Сагайдачним. На стіл поставили цехову скриньку. Причепа перевірив, чи всі тут, і урочисто відкрив скриньку. Це означало, що сходку відкрито. Всі зняли шапки й погасили недокурені люльки, а наймолодший майстер став біля дверей наглядати за порядком. Усі гадали, що сходку розпочнуть з того, що приймуть до цеху Карла Шнейдера, який напередодні частував їх учтою.

Те саме думав і сам Карл Шнейдер. У святковій одежі стояв він біля столу, тримаючи в хустці свій майстерштик. Але Причепа підвівся з місця і низько вклонився майстрам.