Людолови Том 1

Павло докладно розповів, як обороняли вони старого Омелька, як сплюндрували їх, як побили, наче татарська орда.

Загрозливий гомін пішов покоєм. Дехто схопився з місця, забувши про суворий звичай.

— Ми це їм пригадаємо! — кидали вони обурено й палко.

— Ще діждуть свого. Сплатимо їм усі борги!

— 3 лихвою!

Хома стукнув по столу, закликаючи до спокою, і майстри знов ущухли й розсілися по місцях. Чого ж ви просите? — звернувся Хома до приїжджих.

— Важко нам просити, наче старцям. Не звикли ми до цього, — стиха почав Павло. — Але просимо: прийміть нас до цеху і позичте з цехової скриньки на устаткування. Ми чесно відробимо борг і, поки віку нашого, не забудемо вашої ласки. Ще й дітям заповімо пам'ятати.

А дід Омелько вклонився сходці, розстебнув сорочку, показуючи кістляві груди в ранах та синцях, і додав:

— А мені, старому, дозвольте відлежатися в шпиталі, а потім хоч у підмайстри запишіть, коли ласка ваша.

Майстри мовчали. Кожен розумів, що товариське почуття вимагає допомогти вигнанцям, але як це зробити, не завадивши собі? Отже, доведеться ділитися з ними роботою. Щоправда, дід Омелько не робітник і навіть не житець на світі, зате Павло та Остап… Але вигляд скаліченого старезного тіла був надто зворушливий. Здригнулися міцні козацькі нерви.

— Як же ви, панове, гадаєте? — спитав Хома, обводячи цех очима.

— Прийняти! Прийняти! — відгукнулося кілька голосів.

— Ні, панове, не можна ламати статуту, — підвівся рудий Лаврін Кузьменко, перший багатир у цеху. — Добрість добрістю, а статут статутом. Ми вимагаємо від кожного вступного майстерштика та учти. А до того ж, подумайте, що буде, коли разом почнуть працювати ще чотири майстерні?! І так не завжди вистачає роботи.

— Ах ти ж, падлюко! — щиро обурився Хома. — Та хіба ж на пожежі дивляться, чию хату звільнено від стації? Кожен бере до себе погорільців. Не бійсь. На тебе вистачить замовлень.

— Справді. Іч, яке пузо наїв.

— Тебе б Барилом звати замість Кузьменка! — вкинув невгамовний Грицько.

Але літні статечні майстри підтримали Кузьменка.

— Ні, панове, цього не можна ухвалювати зопалу. Пригадайте, як перед останніми рочками думали ми заробити і що з цього вийшло. Шкіру й час витратили і залишилися без шматка хліба.

— Вовків боятися — до лісу не ходити.

Але старі майстри не піддавалися. Нелегко було налякати їх вигуками.

— І довелося, — підніс один із них голос, — п'ятьом майстрам виїхати з Києва. Ледве-ледве ми передихнули, гадаємо, на рочках трохи підлататися — і знов така сила народу. Та де ж на них роботи взяти, панове? В нас самих діти малі. Нащо нам у зашморг лізти?

— Соромно, батьку, — надсаджувався Грицько. — Люди в горі, такі ж майстри, як і ми. Хто їм допоможе, крім нас?

— Хай на фільварки йдуть!

— Або на Низ козакувати!

— А де дітей подіти та жінок?