Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

Вона обвила мені шию руками, знадливо наблизила до мене своє лице, і в її погляді я прочитав велику обіцянку.

Не диво, що я спершу розгубився й не знав, що відповісти. Тієї хвилини я думав лиш одне: тільки-но скінчилася та чудна сцена, як уже знову! Бо я зрозумів Міріам. Я не дурив себе. Ця велична жінка буде моєю, якщо… якщо я зраджу Рим. Пілат — намісник Риму. Він віддав наказ, а його голос — це голос Риму. Я вже казав, що Міріам над усе була жінка і через це кінець кінцем нам і довелося розлучитися. Вона завжди поводилася так розважно, так тверезо, була така певна за себе й за мене, що я забув, чи радше затямив раз назавжди, — що жінка завжди жінка… що у вирішальну мить вона не думає, а відчуває, і не голова, а серце спонукує її робити те чи інше.

Міріам не зрозуміла моєї мовчанки. Вона ще дужче пригорнулася до мене й додала, ніби щось згадавши:

— Візьми двох коней, Лодброгу. Я поїду на другому… з тобою всюди, куди поїдеш.

Це була царська заплата. І за неї від мене вимагали підлого, мерзенного вчинку. Але я все ще мовчав. Не тому, що розгубився або вагався. Ні, мене просто пойняв великий жаль, глибокий раптовий смуток, бо я знав, що тримаю в своїх обіймах ту, якої більше повік не побачу.

— Сьогодні в Єрусалимі тільки одна людина може Його врятувати, — сказала вона. — І це ти, Лодброгу.

Але я й далі мовчав, і вона, щоб вивести з задуми, труснула мене так, що аж лати на мені задзвеніли.

— Ну кажи ж, Лодброгу! — владно озвалась вона. — Ти дужий і відважний. Ти справжній чоловік. Я знаю, що ти зневажаєш тих, хто хоче Його вбити. Ти один можеш Його врятувати. Досить сказати лише слово, і все буде зроблене. А я кохатиму тебе завжди, кохатиму за цей вчинок.

— Я римлянин, — сказав я повільно, добре знаючи, що ці слова віднімуть її від мене назавжди.

— Ти раб Тіберія, ти собака Риму, — спалахнула раптом Міріам. — Ти нічим не зобов’язаний Римові, бо ти не римлянин. Ви, русяві велетні з півночі, не римляни.

— Римляни — наші старші брати, — відповів я. — І я ношу римську зброю і їм римський хліб. — Потім я додав тихо — Та чого так хвилюватися через одне людське життя? Всі люди мусять умерти. Вмирати легко й просто. Сьогодні чи за сто років, хіба не однак? Всіх нас чекає смерть.

Вона затремтіла в моїх обіймах: їй так дуже хотілося врятувати Ісуса!

— Ти не розумієш, Лодброгу. Він не простий чоловік. Він вищий за людей. Це живий бог, не з людей, а над людьми.

Я ще дужче пригорнув її до себе, відчуваючи, що втрачаю найдорожчу для себе людину.

— Ми з тобою чоловік і жінка, — сказав я. — Наше життя належить цьому світові. А потойбічний — тільки божевілля. Залишмо його тим навіженнм мрійникам. Не відмовляй їм, коли вони бажають його більше, ніж усього іншого, — більше, ніж м'яса й вина, більше, ніж пісень і битв, навіть більше, ніж кохання. Не відмовляй їм того, що живить їхні серця й веде їх крізь темряву могили до мрій про загробне життя. Нехай вони йдуть. А ми з тобою залишимось тут для тієї насолоди, що знайшли одне в одному. А потім настане темрява, і ти полинеш до своїх сонячних берегів, а я — на веселіш бенкет у Валгалі.