Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Поблизу конусоподібної вершини вітер крутився вихором і неприємно свистів — так наче згортав трубочкою свого язика і з усієї сили видихав повітря. Зворотним боком долоні я витер піт з чола. І під светром по тілу поповз мокрий холодок.
Міцно стиснувши губи, вівчар все більше і більше завертав праворуч. Потім, ніби до чогось прислухаючись, подався уперед і почав потроху сповільнювати швидкість, а коли дорога ледь-ледь поширшала, натиснув на гальмо. Двигун заглух, і ми поринули у крижану тишу. І тільки вітер свистів, гуляючи над землею.
Поклавши руки на кермо, вівчар довго мовчав. Потім виліз з джипа й кілька разів потупцяв своїми чоботами по землі. Я також вибрався з автомашини і, ставши поряд з нею, глянув на дорожнє полотно.
— Далі їхати неможливо, — сказав вівчар. — Снігу випало набагато більше, ніж я думав…
Як на мене, дорога зовсім не розкисла. Загалом мені навіть здалося, що вона встигла висохнути і затвердіти.
— Під снігом — сама рідота, — пояснив вівчар. — І це заводить усіх в оману. Взагалі це місце — трохи дивне!
— Дивне?..
Вівчар нічого не відповів, а вийняв з кишені піджака сигарети і чиркнув сірником.
— Може, трохи прогуляємося? — нарешті запропонував він.
Ми пройшли метрів двісті до наступного повороту. Все тіло обступав неприємний холод. Я застебнув на куртці блискавку до самого горла і підняв комір, але холод не зникав.
Вівчар зупинився на початку крутого повороту і, не виймаючи з рота сигарету, пильно вдивлявся у кручу з правого боку дороги. Із середини кручі пробивалася вода: збігала вниз по стіні і маленьким струмочком повільно перетікала через дорогу. Світло-коричнева, скаламучена глиною. Я провів пальцем по мокрій стіні — і її поверхня осипалася. Круча виявилася набагато крихкішою, ніж могло здатися на перший погляд.
— Цей поворот я просто ненавиджу! — сказав вівчар. — Земля тут хистка, як болото. Та це ще не все. Це місце — небезпечне. Навіть вівці, коли проходять тут, завжди трусяться.
Вівчар закашлявся і кинув недокурок на землю.
— Ви не ображайтесь, але я просто не хочу ризикувати.
Я мовчки кивнув головою.
— Пішки зможете дійти?
— За цим діло не стане. Головне — щоб земля була тверда.
Вівчар ще раз сильно тупнув чоботом — і через мить по землі прокотився глухий удар, від якого затремтіла душа.
— Та нічого, пішки йти можна.
Ми повернулися до джипу.
— Залишилося кілометрів чотири, не більше, — йдучи поряд, повідомив вівчар. — Навіть з дівчиною півтори години — і ви на місці. Дорога одна — не заблудитеся. Підйоми пологі — йти неважко. Вибачте, що не довіз до кінця!
— Та нічого. І за це спасибі!
— Довго пробудете там, наверху?
— Ще не знаю. Можемо завтра повернутися або й через тиждень… Залежно від того, як підуть справи…
Вівчар знову взяв у рот сигарету і, не встигнувши її закурити, закашлявся.
— Тільки будьте насторожі! Здається, сніг цього року випаде скоро. Як замете — звідси вже не виберетеся.
— Будемо насторожі! — пообіцяв я.
— Коло дверей будинку побачите поштову скриньку. На дні — ключ. На той випадок, якщо нікого не застанете.
Небо все ще було похмурим, коли ми знімали з джипа свій багаж. Я скинув тонку куртку і натягнув на себе через голову товсту альпіністську парку з каптуром, але від холоду вона все одно не рятувала.
Вівчар добряче попомучився, поки розвертався джипом на вузенькій дорозі, не один раз ударяючи бампером об кам’яну стіну. За кожним таким ударом з неї осипався щебінь. Коли нарешті автомобіль розвернувся на сто вісімдесят градусів, він просигналив і махнув нам рукою. Ми помахали йому у відповідь. Джип описав дугу і зник за поворотом, а ми залишилися на дорозі самі. Враження було таке, ніби хтось завіз нас на край світу і там покинув.
Ми опустили на землю рюкзаки і, не знаходячи слів для осмисленої розмови, взялися оглядати навколишній краєвид. Унизу під нами, на дні глибокої долини, тонкою ниткою звивалася срібляста річка з густим зеленим лісом по обох берегах. У кінці долини застиглими хвилями лежали невисокі, забарвлені в багрянець гори і, наче в тумані, виднів шматок рівнини. У небо піднімалися клуби диму з полів, де зібрали рис і палили стерню. Краєвид був прекрасний, але від його споглядання настрій не поліпшувався. Все здавалося чужим і приналежним до світу, де навіть інша віра.
Вологі сірі хмари заволокли небо, не залишивши на ньому жодної прогалини. Внизу під ним, майже над нашими головами, пролітали на схід з неймовірною швидкістю згустки чорних хмар. З материкового Китаю вони перебралися через Японське море на Хоккайдо, щоб мчати далі — до Охотського моря. Спостерігаючи за тим, як табуни важких хмар одні за одними прибували і зникали, ми до нестерпності відчували всю непевність нашого становища. Адже могло статися так, що за одним примхливим подувом вітру вони зметуть нас з кручі у прірву разом з хистким поворотом, що приліпився до кам’яної стіни.