Війна з багатоликим звіром
- Автор: Парал Владімір
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", № 8-10
- Переводчик: Олексій Зарицький
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Війна з багатоликим звіром». Краткое содержание книги:
Над містом Усті у східній Чехії зависла руда хмара, утворена з промислових відходів, диму заводських труб, випарів забруднених річок тощо. Діти й люди похилого віку були евакуйовані з екологічно небезпечної зони в гори, де збереглося чисте повітря. Решта жителів міста піднімаються на боротьбу з рудим смогом, намагаються подолати екологічну кризу. Головні дійові особи (три подружні пари — Рогани, Бімоні й Трнки, 18-річний син Роганів Міхал та подруга Трикової Ріта) під час рудої навали змушені переселитися в одну спільну квартиру. Аморфна хмара смогу згодом обертається на чудовиськ, триметрових монстрів, які починають нападати на людей…
— Чому б нам не поскладати зараз же його речі до валізи й не скинути її вниз? Скажемо йому, щоб більше до нас не приходив!
— Це б не мало жодного глузду, Міхале.
— Хіба? А що взагалі зараз має глузд, мамо?..
Мама грала й грала!
— Ти чула, що я сказав?
— Так. Усе це я вже давно знаю.
— Ти давно знаєш про це? І… І — нічого?!
— Твій батько — доросла людина, Міхале.
— Ну, так… звичайно, він дорослий. І ти теж. Ти вже страшенно доросла, така доросла, що тобі байдуже, коли твій чоловік саме в цю хвилину!.. Скільки тобі років, мамо? Сто? Чи сто п’ятдесят? — Тепер я зненавидів її.
Мама все грала й грала.
— Коли з дому не піде батько, то піду я, — заявив я рішуче. — Бо це вже не сім’я, а бордель, де мені зовсім не хочеться жити.
Я повкидав до валізи зовсім зайві речі, а, вийшовши на сходи, ще й хряпнув дверима. І подався геть. Але куди?
Я повернувся до комуналки й гепнув у той фотель. Я був такий розгублений, що навіть не мав сили ввімкнути маг.
Вночі з’явилися Тіна й Ріта і заходились готувати їжу та розчинний порошок.
— Що з тобою, Міхале? — запитала Тіна. — Ти ввесь тремтиш. У тебе жар?
— Мені страшенно бридко.
— Піди додому й ляж у ліжко.
— Туди я вже не повернусь. А більше нікуди.
— Що з тобою сталось? Скажи, бога ради!
Вона подивилася мені в вічі. Мабуть, я не зумів кохати її по-справжньому, й тепер вона знову з Тібором, однак Тіна була остання людина, з якою я ще міг принаймні розмовляти. Я розповів їй про свою страшенну ганьбу, вірячи, що Тіна якось цьому зарадить.
— Я бачив батька з Бімоньовою. А мамі абсолютно байдуже.
— Ти їй розповів про все? — тихо запитала Тіна.
— Розповів. А вона спокійнісінько бринькала на піаніно.
— Мабуть, вона вже знала.
— Саме в цьому й полягає весь жах, що вона все знає й мовчить. Ти теж знала, Тіно?
— Як і всі. Крім Станіслава Бімоня.
— Чому ж ти ніколи не розповіла мені про це?
— Думаєш, це б тобі допомогло? Мені ти завжди не вірив.
— Я б нікому не повірив… На жаль, я все це бачив на власні очі. А мама спокійненько грала.
— Що ти збираєшся робити?
— Ще не знаю. Перш за все кудись переберусь. У будинку досить порожніх квартир, правда ж? Бімонь тримає запасні ключі від усіх заражених квартир у шафі службового приміщення, однак це не має значення. Сюди я більше не приходитиму, щоб не бачити «любого подружжя» Роганів.
Взявши на кухні два великі ножі, Міхал відімкнув шафу і схопив перший-ліпший ключ, він виявився від 14 квартири на четвертому поверсі.
— Піди хоч трошки попоїж, — запропонувала Ріта.
— Я хочу зайнятись аутогенним тренуванням, а це краще робити натщесерце.
Ось тепер я і сиджу в промерзлій зараженій квартирі майже в «позі їздового» й намагаюся зосередитися на власному диханні. Мені необхідно якомога швидше подолати АТ-7 і перейти до сонного дихання. Однак у мене все виходить надто повільно, бо саме поспіх і напруження — всьому перешкода. Як же все-таки мені заспокоїтися?
За півгодини я відчував лише пронизливий холод. І голод. Я почав боятися самого себе. Тоді пішов до комуналки, де Ріта насипала мені тарілку наперченого гуляшу.
— Тобі трохи краще? — запитала Тіна.
— Ні.
Тіна з Рітою спокійнісінько поїдали з однієї каструлі «м’ясце», очі в них блищали.
— Попоїси трохи з нами? — сміючись запропонувала Ріта.
— Облиш його, прошу тебе, — мовила Тіна.
— Мовчи! — кинула Ріта, підсунувши каструлю й поклавши переді мною чисту ложку. — Знаєш, Міхале, за хвилину тебе вже ніщо не дратуватиме!
Я дивився на їхній рудий пудинг. Такого я ще ніколи не їв, але чому б, власне, й не покуштувати? Тепер уже все одно. Морок попереду й позаду, але головне, що не треба буде ні про що думати — тільки б перестала боліти душа.
Я взяв ложку.
— Міхале, подумай добре… — швидко сказала Тіна.
— Чого ти завжди вилазиш? — крикнула Ріта.
— Але ж він іще хлопчик, — зітхнула Тіна.
— Звичайно, але «він» більше не боятиметься! — запевнив я її. — Ти ж теж їла, коли тобі було погано, й не зважала на мої слова.
Я почав їсти «м’ясце», з цікавістю чекаючи наслідків. Але нічого не сталось.
— Добре? — посміхнулася Ріта.
— Воно, власне, не має жодного смаку, — відповів я.
— Бо це всього лише дитяча кашка, а справжньому чоловікові потрібне справжнє їдло! — сміялася Ріта, густо посипаючи «м’ясце» червонясто-рудим порошком.
— Не давай йому цього… — ще раз попросила Тіна, але Ріта засичала: