Війна з багатоликим звіром

У мене тепер тепло, я ввімкнув центральне опалення, але сиджу без світла, щоб не привертати увагу інспекторів ТСЗ. Мені вистачає світла з вулиці, я лягаю в ліжко й врубаю маг. З безлічі своїх касет тепер я сприймаю лише найважчі роки. Навіть од старого Елвіса мене нудить. Найбільше ж люблю «Секс пістолз».

Мені, власне, цілком добре самому, а коли стає погано, то досить лише нашкребти з підлоги мазутового пилу, спасибі, його тут удосталь, зварити «м’ясця» та насушити розчинного порошку. Потім запити все це літром води.

Отож, сиджу я одного разу, слухаю музику, коли це — стук у двері. Я вимкнув магнітофон і виглянув у вічко. На сходах — цілковита пітьма, однак я розгледів жіночу постать. Це могла бути Тіна… або, зрештою, й мама.

Я миттю відімкнув. Переді мною стояла зовсім незнайома дівчина.

— Що ти тут робиш? — запитала вона, перейшовши відразу ж на «ти».

— А ти?

— Я евакуйована, приїхала навідати нашу квартиру. Ми живемо в шістнадцятій, а в цій — наші знайомі Мрачеки. Вони зараз теж разом з нами в горах. Я почула музику.

— І прийшла подивитися, чи не розтрощив я квартиру Мрачеків, правда? То йди глянь і можеш їх заспокоїти.

Дівчина швидко оглянула квартиру. Під величезною копицею волосся у неї містилося надзвичайно мале личко з неймовірно великими очима. Нічого, гарненька з себе.

— Як тебе звуть? — поцікавилася вона.

— Міхал. А тебе?

— Аніла. Але часом називають і Ваніла.

— А як розпізнати, коли ти хто?

— Про це ти сам дізнаєшся. Ти гнідак, еге ж?

— Гнідак.

— А на скільки відсотків?

— Десь на вісімдесят-дев’яносто… не знаю точно. Мені плювати на це.

— Чому?.. А це що? — Вона взяла зі столу ложку й обережно торкнулася нею до бурого наросту БЗУ на моїй шиї. Потім натиснула дужче: — Боляче? — Вона говорила тільки запитаннями.

— Ні.

— А тут?

— Тут трохи відчуваю.

Вона тицяла ложкою доти, доки мені врешті набридло і я пояснив їй, що людина відчуває БЗУ як частку власного тіла.

— А яке воно, те відчуття?

— Нормальне.

— Це неможливо, адже нормальні люди — чисті. А ти можеш позбавитися цього?

— Міг би, але мені все це байдуже.

— Чому ти всіх зневажаєш? І чому ти тут сам?

— Бо голова нашої комунальної квартири — придурок.

— Тобто білий, так? Чому ж ти не став членом якоїсь гнідої банди?

— На банди я теж плюю. Мені й самому добре.

— Так не може бути.

— Може.

— То ти, виходить, самотній бешкетник.

— Що це означає?

— Так я називаю тих, хто залазить до заражених квартир, обігрівається рефлекторами й споживає розчинний порошок. Однак ти для цього надто молодий. Час від часу сюди, мов до готелю, вчащають повії, а за ними — банди, які купчаться зараз на майдані. Ті найбільше нищать меблі. Справжнісінькі дикуни.

— А ти, видно, на цьому знаєшся.

— Цей будинок завжди був наш, невже не віриш? І ми скоро повернемося.