Війна з багатоликим звіром

— Ти мене сьогодні не розважаєш, Міхале, — дорікає Аніла, нарешті усвідомивши, що я мовчу вже добру годину.

— Мені теж здається… А що — треба вже починати?

— Ну, чого ти такий нудний? Сидиш поряд, а поводишся, наче дуже вихований хлопчик, якому слід рано йти спати, — регоче вона мені просто в вічі.

Далі терпіти несила. Хапаю її за патли і з усієї сили тягну голову назад — це жахливо, але цієї миті мені потрібно зробити їй боляче — я все тягну її й тягну, доки вона падає горілиць на лаву.

— Пусти! Не вмієш нічого, крім… Тварюко!

У цю хвилину ми ладні вбити одне одного. Нарешті ми якось угамовуємося, суботу й неділю проводимо в атмосфері білої музики — все чудово. Тепер я боюся, що те… гніде може в нас збуритись будь-якої миті.

ПАВЛА:

Сиджу перед білими дверима приймальні онкологічного відділення, можливо, за мить почую, що в мене рак, і я скоро помру в муках.

Що, як мені звідси втекти, відкласти вирок і просто дожити решту життя? Наповнити його натхненням, насолодою, забуттям… податися до Праги, Будапешта, Парижа, селитись у готелях, знайти собі коханця (Еда ж має коханку), впитись, а потім ковтнути кілька таблеток, заснути в чужому місті й більше не прокидатись.

Сиджу на твердій лікарняній лаві, знову збираючи сили проти звірячої гнідої шкаралупини неспокою, примусу й жаху, хочу віднайти в собі той зоряний світ, про який мені розповідав мій син, озеро всеосяжного спокою, свободи, кохання й сяйва… Збираю сили, щоб знову відчути себе частиною всього безмежного, світлого й прекрасного, що живе вічно… Збираю сили, аж доки починаю відчувати все це в собі. Воно завжди живе в нас, я це вже знаю, воно не покине мене й тепер, хоч би що сказали мені за цими дверима.