У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
— Ви там закохувалися?
— Звісно, ми ж такі юні. Щойно нові поранені надходили, ми неодмінно в кого-небудь закохувалися. Подружка моя закохалася в одного старшого лейтенанта, він був весь поранений. Вона мені показала — ось він. Але і я, звісно, вирішила теж у нього закохатися. Коли його відвозили, він попросив у мене картку. А в мене була одна картка, десь на станції ми сфотографувалися. Я взяла ту картку, щоб йому віддати, але потім думаю: а раптом це не любов, а я йому картку подарую? І ось його вже забирають, я руку йому простягнула, у жмені картка, а розтиснути не наважилася. Ось і вся любов...
Потім Павлик був, теж лейтенант. Йому було дуже боляче, так я йому шоколад під подушку поклала. І от коли ми зустрілися, вже після війни, через двадцять років, він став дякувати моїй подрузі Лілі Дроздовій за той шоколад. Ліля каже: "Який шоколад?" Тоді я зізналася, що то я... І він мене поцілував... Через двадцять років поцілував...»
Світлана Миколаївна Любич,
сандружинниця
«Одного разу після концерту... У великому евакогоспіталі... До мене підійшов головлікар і просить: Тут у нас в окремій палаті лежить тяжкопоранений танкіст. Він майже ні на що не реагує, може, йому допоможе ваша пісня". Іду до палати. Скільки буду жити, не забуду того чоловіка, який дивом виліз із палаючого танка й обгорів з голови до ніг. Він лежав, нерухомо витягнувшись на ліжку, з чорним, без очей, обличчям. Горло перехопила судома, і я кілька хвилин не могла опанувати себе. Потім почала тихенько співати... І бачу, що обличчя пораненого трохи ворухнулося. Він щось прошепотів. Я нахилилася і почула: "Заспівайте ще..." Я співала йому ще і ще, виконала весь свій репертуар, поки головлікар не сказав: "Здається, він заснув..."»
Лілія Александровська,
артистка
«У нас — комбат і медсестра Люба Силіна... Вони кохали одне одного! Це всі бачили... Він ішов у бій, і вона... Казала, що не пробачить собі, якщо він загине не на її очах і вона не побачить його в останню хвилину. "Нехай, — бажала, — нас разом уб’ють. Одним набоєм накриє". Помирати вони збиралися разом або разом жити. Наша любов не розподілялася на сьогодні й на завтра, а було лише — сьогодні. Кожен знав, що ти любиш зараз, а за хвилину або тебе, або його може не стати. На війні все ставалося швидко: і життя, і смерть. За кілька років ми прожили там ціле життя. Я ніколи нікому не могла того пояснити. Там — інший час...
В одному бою комбата важко поранило, а Любу легко — трохи дряпнуло в плече. І його відправляють в тил, а вона залишається. Вона вже вагітна, і він їй дав листа: "Їдь до моїх батьків. Хоч би що зі мною сталося, ти моя дружина. І в нас буде наш син чи наша дочка".
Потім Люба мені написала: його батьки не прийняли її, і дитину не визнали. А комбат загинув.
Багато років збиралася... Хотіла з’їздити до неї в гості, але так і не вийшло. Ми були нерозлучними подружками. Але далеко їхати — на Алтай. А нещодавно прийшов лист, що вона померла. Тепер її син мене кличе до неї на могилку...
Хочу поїхати...»
Ніна Леонідівна Міхай,
старший сержант, медсестра
«День Перемоги...
Ми зібралися на нашу традиційну зустріч. І ось я виходжу з готелю, а дівчатка мені кажуть:
— Де ти, Лілю, була? Ми так наплакалися.
Виявляється, підійшов до них чоловік, казах, запитує:
— Ви звідки, дівчата? З якого госпіталю?
— А кого ви шукаєте?
— Я щороку приїжджаю сюди й шукаю одну сестру. Вона врятувала мені життя. Я її полюбив. Хочу знайти.
Мої дівчатка сміються:
— Та що там сестричку шукати, там уже бабуся.
— Ні...
— Адже дружина є? Діти?
— Онуки є, діти є, дружина є. Душу втратив... Душі немає...
Дівчатка мені це кажуть, і ми разом згадали: а чи не мій це казах?
...Привезли хлопчину казаха. Ну, ще зовсім хлопчисько. Ми його прооперували. У нього було сім чи вісім розривів кишечника, його вважали безнадійним. І такий він лежав байдужий, що я його відразу запримітила. Як маю хвилинку, забіжу: "Ну, як справи?" Внутрішньовенне сама вколю, температуру поміряю, і він спромігся. Став одужувати. А ми в себе поранених не тримали довго, ми на першій лінії. Надамо екстрену допомогу, вихопимо у смерті й відправляємо їх далі. І ось його з черговою партією мали відвезти.