Україна у революційну добу. Рік 1919

Оперативно було проведено зміни: обрано новий склад РВР, затверджено нову структуру армії, яка тепер повинна зватися РПАУ (м), тобто махновською, щоб не плутати з об'єднаною з григор'євцями. Загальна кількість бійців досягала 15 тис., а разом з обозами — понад 30 тис. В обозі нараховувалося 12,5 тис. бричок і підвід[663]. Військова формація втратила мобільність, рухливість, а сила Добровольчої армії виявилася такою, з якою махновці ще не стикалися. Почався відступ з одночасним наростанням суперечностей з червоними. Останні, після того, як Н. Махно знищив М. Григор'єва та відчуваючи скруту, намагалися залучити РПАУ(м) до боротьби з Добровольчою армією. Н. Махно ж більше не хотів іти на контакти, бойові угоди. Більше того, почастішали сутички, а то й серйозні бої з червоноармійцями за домінування над залізницями, станціями. Та найбільше Н. Махно не хотів відступати з червоними у північному напрямку. Він не лише відмовився виконувати відповідні накази, а ще й намагався скористатися з ускладнення фронтової обстановки, вдавався до спроб роззброєння тих частин, що відступали, а їх особовий склад переконував у необхідності приєднання до повстанців.

Паралельно «батько» вимагав від радянських властей свого призначення командувачем Червоною армією Півдня України — тобто усіма військами червоних, що ще залишалися на Херсонщині[664]. По- ступово він зміг непогано розібратися у фронтовій ситуації, зрозумівши, зокрема, й на основі розвідувальних даних, що тили у білих практично незахищені, там створюється вакуум, прорвавшись у який можна не лише самозберегтися, а й стати господарем у регіоні. Білогвардійці ж, зайняті на театрі військових дій з Червоною армією, навряд чи знайдуть потрібні резерви для протидії. Вдало вийшовши кілька разів з оточень, махновці у вирішальному бою біля с. Перегонівка здобули блискучу перемогу й швидко пішли пересуватись по тилах білих. Були взяті Кривий Ріг, Нікополь, Олександрівськ, Гуляй-Поле, Токмак, Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь, Юзівка, Гришино.

Армія швидко зростала, перетнувши межу в 100 тис. чоловік. За визнанням воєначальників різних таборів воювали махновці вдало. Загалом це не дивно. До 70 % повстанців мали досвід участі в боях Першої світової війни, застосовували різні хитрощі, до яких були не готові суперники. Та ще більше важила самовідданість, замішана на вірі в торжество справи, за яку змагалися — земля, воля, свобода. Зростав і авторитет Н. Махна, про якого поширювалися легенди. А його армія контролювала територію розміром в дві губернії. Денікінський тил зазнав величезної руйнації. Більше того, мають сенс ті дослідники, які вважають, що глибинний повітовий центр, село Гуляй-Поле справляв такий вплив на розвиток подій, який виходив далеко за межі регіональних меж і не міг не враховуватись у планах і політиці великих військово-державних сил. Загалом це унікальне явище не лише вітчизняної історії[665].

Чималу роль, безперечно, відігравали і непересічні особисті якості Н. Махна. Він володів безперечним даром впливу на людей, метким мужицьким розумом, винятковою витривалістю, природним військовим талантом. Ці якості сполучалися з браком системної освіченості, психічною неврівноваженістю, нападами вбивчого гніву, маніакальною підозрілістю, періодичною схильністю до пияцтва, банальної непристойності. Синонімом махновщини був анархізм — не стільки в сенсі ідеологічного обґрунтування шляхів досягнення бездержавної організації суспільства («система влади суспільної»), скільки як вияви абсолютного безладдя («анархія — мати порядку»).

Нездатність передбачити стратегічну перспективу, невміння навіть істотно наблизитись до спроби її бодай скільки-небудь предметного (хай не в повному розумінні — теоретичного) обґрунтування були іманентною рисою не лише махновщини, а й усіх інших проявів повстанства.

Гадається, що істотним перебільшенням є твердження О. Нестерова, ніби не маючи на початку 1919 р. чітко окресленої ідеології і мети, «борючись з більшовиками та денікінцями під гаслами соціальної справедливості і коливаючись між двома ідеологіями, повстанство обрало свій самостійний шлях — державотворчий, що мав на меті визволення України від іноземних окупантів»[666].

Повстанству не судилося дійти не те що до самостійного державотворчого шляху, а й наблизитись до розуміння історичної місії держави взагалі, усвідомити, що держава, в тому числі — національна — категоричний імператив часу. Виступаючи проти держави як такої, повстанство обмежувало мету вузькорегіональними завданнями, реалізувати які без державних важелів було елементарно неможливо. А відтак воно з неминучістю потрапляло у глуху безвихідь і було приречене на неминучу поразку, яка наступала рано чи пізно.

Що ж до іноземних окупантів — то, не висуваючи завдання боротьби з ними на міждержавному рівні, обмежуючись протиборством на обмежених «рідних» теренах, досягти кінцевого успіху було також нереально. А відтак висновки історика видаються штучними, надуманими.