Людолови Том 1

За саклями кучерявилися сади, повні яблук, слив, ожини, кизилу. А далі — майоріли ліси, за якими ген-ген далеко на обрії ледве позначалися гори, поки що прозоро-легкі і ледве помітні, як смуга хмаринок.

Але аули були порожні, як селище мертвих.

— Де ж татари? — дивувалися бранці.

А ті, що колись були в неволі або чумакували в цих місцях, охоче пояснювали:

— Влітку татари завжди кидають свої селища: чабани пасуть отари на Яйлі, а решта живе по садах, виноградниках та городах, залишивши дома когось із старих.

Ритмічним несвідомим кроком посувалися бранці далі. Аул залишався позаду, і знову простягається навколо степ з рідкими кущами шипшини, держи-дерева і тамариску.

Далі місцевість стала хвилястою, наче з-під землі випинали горбасті спини передісторичних велетенських ящерів з рідкою шпичастою вовною кущів на хребті. А гори темнішали, втрачали свою примарну легкість і тепер вже не нагадували хмаринок.

На третій день загони поділилися. Ханський ясир пішов до Бахчисарая, маленький загін — до Гезлева, а головна маса невільників попрямувала до Каффи.

Річки за літо так попересихали, що бранці переходили через них, не замочивши ступні. Проте частіше зустрічались ліси і пишні гаї горіхів, кизилу і тамариску, сповитих пишним клематисом [133] в клоччі білясто-сірого пуху. Ящірки перелякано кидалися з-під ніг і гинули під кінськими копитами. Одні були зелені, як малахіт, інші — як бронза. Зникали тополі, що так болісно нагадували бранцям рідні села і хутори. Замість них стрункими обелісками здіймалися в небо чорно-зелені кипариси: і здавалося, що їх легкі силуети підказали мусульманським зодчим контури мінаретів.

Частіше зустрічалися аули. Тепер вони вже не вражали мовчазною порожнечею. Навколо них здіймалися пишні сади й виноградники, плантації кафана й дюбеку — найкращих кримських. тютюнів. По шляхах рипіли вози і мажари, дріботіли маленькі вухасті ослики з величезними кошами городини, запашних динь і малахітово-зелених кавунів. В аулах чути було сміх, пісні, музику. Білобороді діди сиділи на галерейках маленьких кав'ярень, смоктали своє наргіле і зацікавлено дивилися на незліченні юрби невільників, що струміли повз них неосяжним потоком. Життя буяло навколо них, як щодня. Шевці шили просто неба чепурні жіночі папучі і мешти, крамарі торгували, ковалі кували лемеші і різний нескладний сільськогосподарський реманент.

Та все це було зовсім іншим, не таким, як на батьківщині, але й не таким, як у ногайському степу. Та й зовні кримські татари не були схожі на вилицюватих людоловів: вони скоріш нагадували греків та італійців, і це було цілком природно і зрозуміло, тому що Крим кілька сторіч належав генуезцям, які залюбки одружувалися з татарками, а також широко вживали феодальне право «першої ночі», та й у татарських гаремах було чимало жінок різного роду і племені, і від цього зміщення тип південних татар разюче змінився і вражав гордовитою красою і стрункою грацією фігур, гідних різця Праксітеля і Мікеланджело.