Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
— У всякому разі, — вів далі студент, сідаючи на коня, — на Еліасі, як на політичному верховоді, можна поставити хрест. Про його долю я хочу побалакати із старим — надто вже батько м’якосердий. На його місці я порахувався б із цим пройдисвітом раз і назавжди: його фазенду зрівняв би з землею, плантації спалив би, а самого пустив би з торбою. А батько виявив слабкодухість, пожалів його. Як ти гадаєш, чи не варто розправитися з ним, вибравши слушний момент?
Натаріо знав запальну хлопцеву вдачу, тож відповів лагідно:
— Воно-то так, але не зовсім. Якщо ти вважаєш, що полковник не знищив його через м’якосердя, то помиляєшся: це не м’якосердя, а мудрість. Корчувати пущу, обробляти землю можна тільки в мирних умовах; землі тут багато, Вентуриньє. А пустив би полковник Боавентура плантації полковника Еліаса за димом, сьогодні ми вели б смертельний бій з половиною світу. Часи вже не ті, палити какао — все одно що палити гроші, які у тебе в руках. Твій батько знає, що робить, і тому диктує умови. Коли треба було вдаватися до зброї, він до неї вдавався. Проте воюють тоді, коли мир неможливий.
— І це ти, ти таке кажеш? Хто все життя не спускав пальця з гачка? Права рука полковника Боавентури?
Натаріо посміхнувся так, що його маленькі очиці стали як щілинки.
— Воно, звичайно, ти закінчуєш юридичний факультет, без п’яти хвилин адвокат, але тобі ще вчитись і вчитись. На все свій час: коли воювати, коли миритися. А на переговори з ітабунцями полковник хоче послати тебе. Він міркує так: «Пора Вентуриньї позбуватися юнацьких ілюзій. Нехай тепер їде він залагоджувати справу, побачимо, чого він вартий». А ти мусиш пам’ятати, що кожен ітабунець кимось та доводиться полковникові Еліасу — той кум його, той хрещеник; а є й такі, що давали притулок його людям і виконували його накази, адже він — хазяїн. Тож погрожувати, що спалиш плантації полковника Еліаса ти не станеш, інакше все зведеш нанівець. Ти занадто гарячий, прибережи запал для дівуль…
— Щодо дівуль, Натаріо, то мушу тобі сказати… — І Вентуринья почав розповідати.
Натаріо не пояснив, чому полковник замість їхати самому, надумав послати сина: найважче вже вирішено, досягнуто угоди в найголовніших пунктах. Земельні ділянки перемежувати, наслідки голосування скасувати, призначити нові вибори і нового кандидата. А втім, кандидатом як був, так і залишиться той самий адвокатик, губернаторів висуванець. Перебираючи можливих кандидатів, полковник підкусив Натаріо:
— А може, в ітабунські префекти податися тобі, га, Натаріо? — І засміявся зі свого дотепу.
Натаріо не засміявся, тільки відповів лагідно:
— В ітабунські — нізащо. Хто в Ітабуні важить найменше, то це голова муніципалітету. Вчора тут командував полковник Еліас, сьогодні — ви. Я згоден на найглухіший ведмежий закутень, але щоб хазяїном був тільки я. Я — і більше ніхто.
Замовлений у Ріо-де-Жанейро патент іще не прийшов, але це не заважало під час миротворницької місії в Ітабуні називати Натаріо капітаном. Так величали його не лише кабри й пеони, а й комерсанти, фазендейро та правники, починаючи з мирового судді. З шанобою, відповідною до його посади і слави.
У листі до судді полковник Боавентура Андраде підкреслював ранг своїх представників, а Вентуринья і Натаріо слухали.
— «…мій син, студент права…»
Хлопець перебив його:
— Студент права, тату, неточно. Я на останньому курсі, в грудні у мене випуск, я дипломант.
— «…дипломант Боавентура Андраде-син…»
— Тату, не син, постав — молодший. Я так підписуюся, це сучасніше.
— А для мене ти син, і край. Я вже написав і не виправлю. Не до шмиги мені це плазування перед іноземщиною: ти не байстря якогось англійця чи швейцарця! — Урвавши отак дискусію, він писав і читав далі: — «…і капітан Натаріо да Фонсека, поміщик, моя права рука…»
Капітан і поміщик — полковник таки не показав себе невдячним чи скупим. Коли міряли цілину, щоб оформити право власності в нотаріальній конторі, він звелів скількись там алкейре[21] записати на ім’я Натаріо, шмат достатній для закладки какаових плантацій. Той шмат не йшов ні в яке порівняння з угіддями полковника, чи не найбільшого землевласника в цих місцях, проте для почину і те непогано. Полковник не скнара, але й щедрим його не назвеш: застовпити і внести в кадастр цю величезну територію пралісу можна було тільки після такої великої пастки, тож фактично оприбуткував її не хто інший, як Натаріо. В нотаріальній конторі в Ітабуні вони тільки узаконили акт завоювання, зафіксували подію заднім числом, відповідно до улюбленої стратегії полковника. Спершу пастка, потім угода; чи краще сказати: спершу обман, потім закон.
21
Алкейре — міра земельної площі, що в різних штатах Бразилії дорівнює від 24 200 до 48 400 м2.