Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
Натаріо вів далі:
— Вийти до річки, не перетинаючи земель Аталаї, люди полковника Еліаса можуть тільки тут. Бачите, полковнику, оцю стежку? Іншої немає. Дозвольте мені на цьому шпилі розміститися з жменькою людей. Запевняю: в Ітабуну не проскочить жоден кабра[19]. Зручнішої місцини для великої пастки, полковнику, не знайти. Звідси тільки й знай що цілься і відправляй найманців у пекло. — Він знову посміхнувся. — Цю місцину, полковнику, ніби зумисне створив сам Господь.
У полковника Боавентури знову зайшлося серце. Не тільки надприродні сили, а й цей Натаріо іноді жахав його: так просто взяти Бога собі в спільники, в полковникового помагача! Як добре, що він на службі саме в нього! Він вартий десятьох — і в справах, і в задумах.
— Ти народився бійцем, Натаріо. Якби тобі в армію та ще під час війни, ти б дослужився до офіцерських нашивок.
— Якщо ви так гадаєте, полковнику, і якщо я цього заслуговую, то купіть мені капітанський патент.
— Капітана національної гвардії?
— Не пожалкуєте.
— Ну що ж, пообіцяв — виконуй. Віднині вважай себе капітаном.
— Капітан Натаріо да Фонсека до ваших послуг, полковнику.
Зручнішої місцини таки не знайти.
Перш ніж вирушити з фазенди, Натаріо прискіпливо оглянув гвинтівки й мушкетони, карабіни й револьвери: зброя добірна, першокласна, куплена на вагу золота, добре змащена, тільки заряджай. Але треба сім разів відміряти, а раз відрізати, виключити найменшу випадковість. Осічки, збою не повинно бути. Він пообіцяв полковникові Боавентурі з шкури вилізти, а не пропустити в Ітабуну жодної живої душі з фазенди Каскавел; на карту поставлено його честь і капітанський патент. Фазендейро чекатиме звістки в Ільєусі.
Понад тиждень лили дощі. Похід по шляхах, перетворених у багнюку, ставав важким, виснажливим, кожна легуа була варта трьох. Щоб звести сидіння в засідці до мінімуму, Натаріо вирішив підняти своїх людей не раніше, ніж надійде повідомлення, що банда полковника Еліаса Далтро виступила.
Повідомлення не надходило: ті, кому судилося загинути, залишили фазенду Каскавел із запізненням, марно прождавши два дні, поки випогодиться. Злива припустила ще дужче, тож лишалося одне: вирушати, не зважаючи на негоду — час не жде, треба поспішати. Підганяючи — швидше, швидше, не гайтеся! — полковник Еліас проводжав людей і давав Берилу останні вказівки: в Ітабуні він повинен з’явитися до доктора Кастро і віддати себе в його повне розпорядження. Їх поведе Служка: цей скороход і мисливець, досвідчений провідник знає навколишні нетрища як свої п’ять пальців, тож проведе їх так, щоб обминути землі фазенди Аталая. Експедиція готувалась у великій таємниці, крий Боже, щоб звістка або чутка про неї дійшла до вух полковника Боавентури чи його людей. Куди вони простують, окрім Берила та Служки, не знав ніхто. Жагунсо не переконують, не питають, вони гарматне м’ясо, та й годі, чим менше вони знають, тим краще.
— Що з тобою, друзяко? — спитав Берил у Служки, коли той смерком звернув з дороги на стежку. — Ти що, побачив пуцьвірінка? Чи, може, звомпив? Га?
— Та я… дивлюся, щоб не збитися з дороги.
Що ж, може, й так. Дощі розквасили стежку, протоптану звіриною, що йшла на водопій. Служка низько нахилявся, нюхав землю, забігав наперед. Кожен крок коштував зусиль, на крижі навалювався тягар утоми. З-під ніг тікали таяку й агуті, із сичанням розповзалися змії, жараракусу й гримучки. Ночувати Берил з полковником Еліасом збиралися за містком. Виконувати цей план ставало дедалі важче: вечоріє, а вони блукають у дикій пущі, здавшись на ласку не вельми меткого провідника. Берил насторожився, не відставав ні на крок від цього пройди.
А тим часом не бездоріжжям, а по шляху надходили кабри полковника Боавентури Андраде; перехід і їм дався нелегко. А проте на місце прибули вчасно, щоб налаштувати пастку й зачаїтись.
Прислухаючись крізь бурю — ревище вітру, розкоти грому, гупання об землю повалених дерев — чи не чути людського тупоту, мокрі як хлющ, забрьохані тванню, кабри чекають на вершині пагорба за деревами. На що вже звиклі до довгих чатувань у засідках, загартовані небезпеками й колотнечами, поріднені зі смертю, а і їх перед цим шалом стихії охоплює моторошне відчуття агонії, кінця світу. Силкуються зберігати спокій, стримувати дрож, але Натаріо їм страшніший: від негоди ще врятуєшся, а від кулі управителя на втечеш.
19
Кабра — метис від негра й мулатки або мулата й негритянки.