Блакитне мереживо долі
- Автор: Тайлер Энн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-75-3
- Переводчик: Анастасия Климова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Блакитне мереживо долі». Краткое содержание книги:
— Він сказав, що йому нічого не потрібно.
— Треба знайти коробку і для нього, я впевнена, що там, де він живе, самі лише голі стіни.
— Я запитала його вчора, — сказала Аманда, — чи сказав він господарці квартири, що скоро повернеться, а він мені: «Ми це обговорюємо».
— Обговорюють? Що це означає?
— Він завжди все тримає в таємниці, — відповіла Аманда. — Суне ніс у наші справи, а коли ми запитуємо про нього, він шифрується. Це паранойя!
— Мені здається, він пом’якшав після смерті мами, — сказала Дженні. — Я знімала фото зі стіни у його кімнаті, питаю: «Викинути?». Щоб ти розуміла, там були Далтони, невідомі тітки із сорокових років, із накладними плечима і у товстих панчохах. Але Денні сказав, що це буде жорстоко. Я підійшла до нього і постукала по голові: «Тук-тук, це ти там всередині?».
— Добре, — відповіла Аманда, — тоді віддамо йому це, — вона потяглася по газету і запакувала фото.
— Денні став милішим, а Стім, навпаки, грубішим, — сказала Дженні. — А тато! Він взагалі став нестерпним.
— О, тато, — підтримала її Аманда. — Він усім незадоволений, — вона поклала фото у коробку, яку принесла Дженні. — Постійно хвилюється за будинок — як довго його продаватимуть, а якщо нові власники за ним не доглядатимуть? Я навіть запропонувала знайти Бріллів.
— Бріллів? — перепитала Дженні.
— Так, попередніх власників — Бріллів.
— Я знаю, хто це такі, Амандо, але вони уже всі померли до цього часу.
— Їхні сини, думаю, живі. Вони тоді були підлітками, а наш батько малим хлопчиком. Я сказала батькові: а що як вони жили й увесь цей час мріяли знову сюди повернутися? Пам’ятаєш, один із них наче був проти, коли їхня мама сказала, що вони переїжджають. «Ти чого, ма?», — сказав він. Але батько відреагував так, наче я запропонувала будинок спалити. «Чим ти думаєш, коли таке кажеш? Звідки такі дурні ідеї? Ці двоє розбещених хлопців ніколи не отримають цей будинок, зарубай собі на носі!». Я сказала: «Ну все-все, вибач, дурна ідея».
— Це все від горя, — промовила Дженні. — Він втратив кохання свого життя.
— Ти це про маму чи про дім?
— Здається, і те, і те.
— Гм… — сказала Аманда, — ніколи не чула, щоб горе робило з людей грубіянів.
— Інколи так буває, — відповіла Дженні.
Дівчата у пакуванні дійшли до тієї стадії, коли почало здаватися, що вони не очищують простір, а захаращують. Посеред кімнати стояли кілька відкритих коробок — фото для Денні, ковдри для Реда, светри Еббі на благодійність. Кожен светр вони обговорювали окремо. «Ти точно його не хочеш? Тобі він личитиме», — але зрештою, зітхаючи, клали його до купи.
Килим вкрився ворсинками, а на підлозі валялися старі вішалки і чохли з хімчистки. Сіре гнітюче світло, що лилося з вікон, надавало кімнаті понурого і покинутого вигляду.
— Ти б чула, що мені сказав тато, коли я запропонувала залишити його ліжко тут і купити односпальне, — сказала Аманда.
— А я розумію, чому він хоче залишити своє ліжко.
— Ти не бачила ту квартиру, вона малесенька.
— Буде так незвично відвідувати його там, а не тут, — сказала Дженні.
— Учора ввечері я вже збиралася додому і прощалася з ним, а він каже: «Не хочеш забрати рештки?». Зовсім як мама! Каже, тобі не доведеться готувати одну вечерю. Це так дивно, життя триває після смерті…
— Так, навіть хлопчики звикли, — відповіла Дженні. — Якщо подумати, вражає інше: як рано діти дізнаються, що люди помирають.
— А накопичуємо речі весь час, з самого малку знаючи, чим усе закінчиться.
Із цими словами Аманда обвела поглядом усі коробки і гори подушок, купи журналів і ламп зі знятими абажурами. Це була лише маленька частина того безладу, що творився у будинку: вежі книг на веранді, згорнуті килими у їдальні, столовий посуд, що дзвенів щоразу, коли діти гасали повз. А на ґанку чекали відправлення на смітник — купа дріб’язкових не потрібних нікому речей: тринога люлька, зламаний дитячий візок, високий стілець без столика, господарська сумка, забита поламаними пластмасовими іграшками. А поверх усього — маленький глиняний будинок, розфарбований, наче малою дитиною, у червоний, зелений і жовтий.
Частина друга
Що за світ, що за світ
9
Це був красивий, жовто-зелений ранок у липні 1959 року, у цей день Еббі Далтон стояла біля вікна в очікуванні свого кавалера. Вона хотіла вибігти з дому ще до того, як він засигналить. У її матері було правило: хлопець спочатку має подзвонити у двері, зайти до будинку і поспілкуватися з батьками, перш ніж піти з Еббі на побачення. Але спробуйте сказати про це Дейну Квіну! Він не любив усі ці ввічливі балачки.