З Елеанор Оліфант усе гаразд

— Бережіть себе, міс Оліфант, — сказав він, нахиляючи голову набік, без усмішки.

— Прощавайте, містере Дюван, — сказала я.

Дорога додому насправді забирала лише десять хвилин, але мені знадобилося півгодини — пляшки в сумці, важкість у ногах. Я не бачила жодної живої душі на вулиці, навіть кота чи сороки. Світло було тьмяним, забарвлюючи світ сірими й чорними кольорами, безрадісна відсутність кольору важким тягарем лягала на мої плечі. Я увійшла до квартири і зачинила ногою двері за собою, а тоді вилізла зі свого одягу, кидаючи його на підлогу в коридорі. Мимохідь я помітила, що від мене тхне — піт, блювота і солодкуватий металевий запах, що міг бути метаболізованим алкоголем. Я занесла синій пакет у спальню й одягнула лимонну нічну сорочку. Я залізла під ковдру і бездумно потягнулася до пляшки.

Я пила з цілеспрямованою, незламною рішучістю вбивці, але мої думки просто не могли, ніяк не хотіли тонути, ніби ті огидні, роздуті трупи, вони продовжували плавати на поверхні у всій своїй блідій, загазованій потворності. Звичайно, це був жах від власного самообману: він, я… про що я тільки думала? А гірше того, знано гірше, було те, що я відчувала сором. Я скрутилася калачиком, спробувавши зайняти якомога менше місця на ліжку. Мерзенно. Я сама себе надурила. Я безнадійна, як завжди казала мені матуся. Звук полинув у подушку, він нагадував скавчання тварини. Я не могла розплющити очі. Я не хотіла бачити навіть сантиметра власної шкіри.

Мені здавалося, я могла самотужки розв’язати цю проблему, так ніби все, що було зроблено за всі ці роки, можна було легко виправити. Я знала, що люди не повинні існувати так, як робила це я, — робота, горілка і сон у постійному незмінному циклі, у якому я оберталася навколо себе, у собі, на самоті й у тиші. Я йшла в нікуди. Якось я збагнула, що це неправильно. Я підняла голову досить високо, щоб побачити це і відчайдушно забажати змін, я буду хапатися за будь-яку соломинку, дозволяючи собі провалитися в сон і уявляючи якесь… майбутнє.