З Елеанор Оліфант усе гаразд

Я вирішила не заморочуватися з білизною, тому натягнула на себе перші-ліпші речі, які валялися на підлозі в спальні, — у них я була одягнена у вівторок увечері. Я запхала ноги в робочі туфлі на липучках і взяла стару шкіряну куртку, яка висіла в шафі в коридорі. Я зрозуміла, що не пам’ятаю, куди поділа нове пальто. Потрібно було знайти сумочку. Я пригадала, що тієї ночі взяла новеньку чорну сумочку з собою. У ній було місце лише для гаманця і ключів. Ключі лежали на поличці в коридорі, куди я завжди їх кладу. Сумочку я також знайшла в коридорі, я кинула її поряд зі своєю великою повсякденною сумкою. У гаманці не виявилося грошей — я не могла пригадати, як дісталася додому чи коли купила горілку, яку весь цей час пила, але припускаю, що це сталося дорогою з центру міста. На щастя, у гаманці все ще були мої кредитки. Квиток на концерт також був там. Я упустила його на підлогу.

Я спустилася в крамницю на розі. Надворі був прохолодний день, небо — попелясто-сірого кольору. Коли я увійшла в крамницю, за прилавком пролунав сигнал, і містер Дюван поглянув на мене. Здивований погляд, щелепа відвисла.

— Міс Оліфант? — промовив він. Його голос був тихим і настороженим.

— Три літри горілки «Глен’с», — промовила я. Мій голос звучав дивно — був хрипким і надтріснутим. Припускаю, якийсь час я не говорила, та й нудота мене не покидала.

Продавець поставив на прилавок одну пляшку, а потім завагався й промовив:

— Три, міс Оліфант? — перепитав він.

Я кивнула. Повільно він поставив ще дві пляшки на прилавок. Тепер вони стояли в ряд, ніби кеглі, які мені треба збити — випити.

— Іще щось? — запитав він.

Я замислилась про те, щоб купити хліба чи банку спагеті, але насправді мені не хотілося їсти. Я захитала головою і простягнула йому кредитку. Моя рука трусилася, і я спробувала взяти її під контроль, але марно. Я набрала пін-код і чекала, доки надрукується чек, — здається, минула ціла вічність.

На прилавку поряд з касою лежала купа вечірніх газет, я зрозуміла, що була п’ятниця. Містер Дюван прикріпив до стіни дзеркало, щоб бачити, що відбувається в найвіддаленіших куточках крамниці. У тому дзеркалі я помітила своє відображення. Моє обличчя було сірувато-білим, кольору личинки, а волосся скуйовдилося. Очі нагадували чорні, порожні западини і здавалися мертвими. На все це я дивилася геть байдуже. Не могло бути нічого менш важливого за мій зовнішній вигляд, абсолютно нічого. Містер Дюван передав мені пляшки в блакитному пластиковому пакеті. Цей запах, хімічний сморід полімерів, ще більше скручував мій шлунок.