Таємниче полум'я цариці Лоани

Завдання було таким: перехопити її дорогою додому, коли вона йшла зі школи без подружок, сама. Щочетверга останнім уроком вона мала гімнастику, а додому поверталася близько четвертої. Я кілька днів готував переднє слово для підступу. Скажу щось дотепне, на зразок «не лякайся, я не грабіжник», а вона усміхнеться. Я скажу, що зі мною коїться якась дивина, що ще ніколи не відчував нічого подібного й що, може, вона б змогла мені допомогти... «Цікаво, що ж це з ним коїться? — подумає вона. — Ми ж ледве знайомі, може, йому до вподоби одна з моїх подруг, а він соромиться до неї підійти».

А потім вона, як Роксана, вмить усе зрозуміє. Ні-ні, любе кохання моє, я тебе ніколи не кохав. Отак, чудова стратегія. Сказати, що я її не кохаю, а потім вибачитися за незручності. Вона тут-таки розкусить мою хитрість (авжеж, хіба ж вона не précieuse?). І може, вона нахилиться до мене й скаже щось — та хоч би «не клей дурня, хлопче», але вимовить це з якоюсь неочікуваною ніжністю. Зашарівшись, вона торкнеться рукою моєї щоки. Загалом початок я поклав просто незрівнянний — шедеврально хитро й витончено, встояти немає шансів. Так я думав, бо у своєму коханні я й думати не хотів, що вона може не відповісти на мої почуття. Помилявся, як і всі закохані. Я віддав їй свою душу й від неї попросив того ж, але так трапляється вже сотні й сотні років. Інакше б не існувало літератури.

Обравши слушний день і підготувавши всі умови для вдалого скористання Нагодою, за десять четверта я вже стовбичив перед ворітьми її будинку. За п’ять хвилин мені спало на думку, що навколо шастає забагато люду, тож я вирішив почекати всередині, біля самих сходів.

Між за п’ять четвертою й п’ять на п’яту минуло кілька століть, і ось я почув, як вона зайшла у під’їзд. Ліла співала. Якась пісенька про долини. Я навіть зараз можу наспівати мотивчик, але слів уже не пригадую. У ті роки пісні були просто бридкими, не те що у часи мого дитинства. Тупі пісні тупого повоєння: «Еулалія Торрічеллі з Форлі», «Гасконські кадети», «Пожежники Віджу», «Ой, яблука, ой, яблука», щонайбільше сопливо-слиняві зізнання у коханні на кшталт: «Лети, небесна серенадо» чи «Заснути у твоїх обіймах». Я їх ненавидів. Та хоч кузен Нуччіо витанцьовував під американські ритми, думка про те, що їй теж можуть бути до смаку подібні завивання, миттю мене охолодила (вона ж бо мала бути витонченою, як Роксана). Втім, сумніваюся, що в ті хвилини я взагалі міг тверезо мислити. Власне, я не дослухався, я просто з нетерпінням чекав на її появу. Я чекав цілісіньких десять секунд, мліючи у тривожній нескінченності.

Я зробив крок уперед саме в ту мить, коли вона підходила до сходів. Якби мені переповідав цю приключку хтось інший, я б ще додав, що за таких обставин потрібні арки на тлі — для посилення очікування й створення відповідної атмосфери. Та наразі мені б цілком вистачило закадрової пісеньки, яку я, їй-бо, вже чув на власні вуха. Серце калатало так оскаженіло, що я ще тоді, у ту самісіньку мить, міг би вирішити, що воно у мене нездорове. Натомість з мене фонтанувала якась дика енергія, я був готовий до кульмінації.

Підійшовши, вона здивовано зупинилась.

Я спитав:

— Чи тут мешкають Ванцетті?

Вона відповіла, що ні.

Тоді я сказав:

— Дякую. Перепрошую, я помилився адресою.

І пішов.

Ванцетті (що це ще в трясця за одні?) — у паніці це було перше прізвище, що спало мені на думку, от я і бовкнув. Утім, того ж вечора я переконував себе, що зустріч усе ж таки пройшла вдало. Я виявив дивовижну кмітливість. Якби вона розсміялася, сказавши: «Що це ще тобі вдарило в голову; звісно, ти дуже милий, і я тобі вдячна, але у мене зовсім інший на думці», то що б тоді мені було робити? Викинути її з голови? Через приниження почав би вважати її безнадійною дурепою? Я б причепився до неї як реп’ях і ще кілька днів чи навіть місяців вичікував би слушної нагоди, ставши у ліцеї посміховиськом? А так, не зізнаючись, я зберіг усе, що вже мав, разом з тим нічого не втративши.