Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Мене звільнили з інституту. Настрій був жахливий. Я пішов у «Якір». Добре там випив. І він теж туди прийшов. У нього своє горе — дружина кинула, у мене — своє. Ми почали пити разом. Отак і познайомились.
— Ви з ним пиячили і у суботу, і у неділю? — твердо запитав Потапов. — І ще одне: хто платив?
— Так, я був з ним і в неділю. Платив він. Коли б навіть у мене були гроші, то він не дозволив би мені платити. У нього багато грошей. Він мені і в борг дав.
— Чому ж це він вирішив узяти вас на своє утримання? — посміхнувся Потапов.
— Чому утримання? Хіба не можуть люди подружитися і в скрутний час виручити один одного?
— Для того, щоб подружитися, треба як мінімум знати одне одного. А ви нам не назвали навіть прізвища свого друга. Ви прізвище його знаєте?
— Ні… — Аксенчук почервонів. — Сам він прізвища не називав, а питати було незручно. Він стільки для мене зробив.
— В питаннях пиятики? — Потапов ледве стримував себе.
— Він взявся влаштувати мене на роботу.
— Куди?
— У свій інститут.
— Який це інститут?
— Здається, по телебаченню…
— Здається? Оце так!..
— У моєму становищі треба влаштовуватися, куди беруть, і не питати.
Полковник Астангов бачив, що Потапов злиться дедалі дужче, і вирішив втрутитись у розмову:
— А він справді міг вас влаштувати?
— Він обіцяв твердо. Директор інституту — його приятель. Я йому вже й документи віддав.
— Як віддали документи? — Потапов навіть трохи підвівся. — Які документи?
— Диплом. Трудову книжку. Заяву. Копію наказу з інституту.
— З підписом Вольського?
— Так.
Потапов шпурнув олівець на стіл, схопився і почав ходити по кімнаті, багатозначно поглядаючи на полковника.
— Ну, і в якому стані справа зараз? — поспішив розрядити обстановку полковник.
— Він уже кілька днів веде переговори з директором свого інституту. Повинен сьогодні-завтра остаточно домовитись.
— Коли він має прийти до вас?
— Сказав, що сьогодні в мене ночуватиме. А коли прийде — не сказав. Адже я запропонував йому жити поки що в мене.
— Так ось, товаришу Аксенчук, — помовчавши, почав полковник Астангов, — ви повинні знати все. Ми вам довіряємо і нічого приховувати од вас не збираємось: людина, про яку ви нам розказали, небезпечний ворог нашої Батьківщини… Так, так! Ворог небезпечний і хитрий. І він хоче використати вас у своєму злочинному задумі. Як це він зробить, поки що невідомо. Але тепер справа вже не в цьому, йдеться про те, що ви можете серйозно нам допомогти.
— Я готовий. Але невже?.. — Аксенчук дивився на полковника круглими від страху очима.
— Так, Миколо Євгеновичу, ми сказали вам правду…
Через годину Аксенчук пішов додому.
— А раптом він?.. — Потапов не договорив.
— Ні, Потапов. Усе буде гаразд. — Полковник сердито подивився на Потапова. — При всій нашій чекістській пильності ми мусимо довіряти радянським людям. Ну чому він обов'язково повинен стати зрадником? В інституті він учився непогано. Увесь його злочин поки що тільки в тому, що він погано працював у Вольського, за це й покараний.
— На мій погляд, це розкладений тип, якому немає нічого дорожчого за ресторанну гулянку.
— Це в якійсь мірі вірно, але це питання виховання. Винен і його батько, винні люди, з якими він стикався, — люди, які люблять базікати про комуністичне виховання, та не люблять або не вміють по-справжньому ним займатися. А ви задумайтесь на хвилинку — яку науку на все життя дістане тепер Аксенчук!
О пів на одинадцяту вечора Окайомов підійшов до будинку, де жив Аксенчук. Він пройшов спочатку мимо, потім круто повернув назад — перевірити, чи не стежать за ним. Вулиця була тиха і безлюдна. Окайомов зайшов у під'їзд і через хвилину виглянув звідти — усе спокійно. Він піднявся аж на найвищий поверх, і уже потім зійшов на другий, де була Аксенчукова квартира. Кілька хвилин стояв перед дверима, прислухаючись, а потім натиснув кнопку дзвоника.
Од дзвінка водночас здригнувся і Аксенчук, який уже кілька годин чекав Окайомова, і Потапов, що був у сусідній квартирі, де дзвінок пролунав у радіодинаміку на столі.
— Приготуватись, — тихо сказав Потапов технікові, який схилився над чемоданом з магнітофоном.
У динаміку віддалено почулася розмова двох чоловіків. Потім їхні голоси наблизилися і лунали зовсім виразно.
— Включайте, — наказав Потапов. Диски магнітофона почали повільно обертатись.
… Аксенчук провів Окайомова в їдальню.
— Вважайте, Віталію Олексійовичу, цю кімнату своєю. Я вам і постіль уже приготував.