Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Який номер?
— МЕ-64–07.
— Прізвище водія?
— Гудков. Сергій Михайлович Гудков.
— Коли взяли на роботу?
— Недавно. Але ось яке діло: сьогодні він не вийшов на роботу. З гуртожитку виїхав о пів на шосту і на роботу не з'явився. Я його на ранок викликав до себе, та він не прийшов ні до мене, ні в гараж.
— Навіщо ви його викликали?
— В його анкеті я помилку знайшов. Хотів з'ясувати.
— Негайно зайдіть до нас з особистою справою Гудкова. Негайно! — Потапов кинув трубку.
— Спокійніше, Потапов. Що там?
— Він, здається, знову зник… Він у місті! — Потапов попрямував до дверей.
— Заждіть, Потапов, — спокійно сказав полковник. — Він справді в місті. Зараз ми з вами подивимося цікаві фотографії. Пригадуєте, ви доповідали мені про співробітника, якого звільнили з інституту Вольського?
— Звичайно, пригадую — Аксенчук.
— Спостереження за цим Аксенчуком показало, що в неділю він пиячив з невідомим громадянином. Пиячили вони в «Гранд-готелі». Платив горілчаний брат звільненого. Після недільної пиятики цей тип з-під нагляду висковзнув. Випадковість: він на таксі одвіз п'яного Аксенчука додому, ночував у нього, а вранці знову взяв таксі і поїхав до центра міста. На перехресті таксі встигло проїхати перед трамваєм, а наша машина затрималась. Коли трамвай пройшов, таксі вже зникло, і наші його не знайшли.
До кабінету зайшов співробітник, несучи розгорнуту газету, на якій лежали ще мокрі фотографії.
Потапов подивився на першу фотографію.
— Це він! — шепнув він самими губами.
Так, за ресторанним столиком сидів Окайомов, тільки тепер він був з акуратною борідкою і одягнутий інакше.
— Не помиляєтесь? — Полковник пильно подивився на Потапова.
— Ні.
— З бородою?
— Він, товаришу полковник!
Полковник Астангов і Потапов дивилися один одному в вічі, даремно намагаючись приховати хвилювання.
— Ну, Потапов, що ми тепер зробимо?
— Треба його брати разом з Аксенчуком і якомога швидше! — миттю відповів Потапов.
Полковник довго мовчав, потім сказав:
— Ні, Потапов. У цій операції треба буде спертися на Аксенчука.
— Як на Аксенчука?
— Він зараз дома сам… — Полковник, ніби не чуючи Потапова, зняв телефонну трубку і набрав номер. — Товариш Аксенчук? Здрастуйте, товаришу Аксенчук. З вами говорять з Управління держбезпеки… Так. Полковник Астангов. Чи не змогли б ви зараз приїхати до нас? Нам треба з вами порадитися з приводу однієї справи… Добре. Візьміть таксі. Входьте прямо в головний під'їзд, пропуск не потрібний, охорона буде попереджена… Дякую. Ми чекаємо на вас. Третій поверх. Кімната тридцять. Чекаємо…
— Тепер зникне і він, — сказав Потапов.
— Наші люди підуть за ним слідом… — усміхнувся полковник.
— А трамвай? — насмішкувато нагадав Потапов.
— Він приїде, Потапов. Я вже вивчив його особисту справу і все продумав. Приїде!
Ще не відійшовши од телефону, Аксенчук чомусь відразу подумав, що дзвінок із держбезпеки зв'язаний з його новим другом. Виходячи з дому, він більш за все боявся зустрітися з ним.
У таксі Аксенчук трохи заспокоївся: зрештою він із своїм новим другом нічого поганого не робив — пиячив, і все, а це хіба злочин? І вже зовсім він заспокоївся, побачивши полковника Астангова, який ішов йому назустріч, весело, по-дружньому посміхаючись…
— Добрий день, Миколо Євгеновичу. Даруйте, будь ласка, що потурбували. Знайомтеся — це наш співробітник, товариш Потапов. Сідайте, прошу вас. Нікого по дорозі не зустріли?
— Ні.
Аксенчук вичікувально дивився на полковника.
— Ми запросили вас, Миколо Євгеновичу, в дуже важливій державній справі. Розраховуємо на вашу допомогу.
— Якщо я зможу, то, звичайно… — пробурмотів збентежений Аксенчук.
— Ви знаєте, Миколо Євгеновичу, оцього чоловіка? — Полковник передав Аксенчукові фотографію Окайомова в ресторані.
— Так, знаю. Це знято у суботу в ресторані «Гранд-готель». Оце — моя спина.
— Розкажіть усе, що ви знаєте про нього. Повторюю: усе, що ви скажете, для нас винятково важливо.
— Власне, я знаю про нього дуже мало… — Аксенчук зам'явся, він справді майже нічого не знав про свого несподіваного приятеля. — Від нього недавно пішла дружина. Працює він у якомусь науковому інституті. Звати його Віталій Олексійович.
— З розмови з ним відчувалося, що він справді науковий працівник? — спитав майор Потапов.
— Так, він дещо знає…
— А як ви з ним познайомились? — поцікавився полковник.