Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Я надміру затрималася при тому першому пласті листа.

Я трохи писала, допрацювала кілька речей і підготувала вечір. Мені так болісно, що хоч скільки б я виходила на люди, мене спіткає розчарування. Вечір той розбудив знову дещо приглушену останнім часом тривогу й гіркоту: для кого ми пишемо їдишем? Ті, хто прийшов, загалом розуміли, про що йдеться, але їм перешкоджало незнання мови. Із євр[ейських] поетів і отих т. зв. їдишистів  н і х т о  не прийшов. Стренґ кипить від обурення і стверджує, що той факт відлякує його від будь-яких контактів з євреями. Я на вигляд спокійніша, бо звикла, що не обізнані в поезії легковажать мною, тим не менше, я доволі прикро відчуваю узагальнення та перспективи цього явища. Сьогодні я вже знову трохи відійшла, тб. заспокоїлася, але кілька ночей не могла спати, гортаючи сторінки тієї сумної книжки, яка описує мою долю і невблаганно віщує мені продовження.

Втім, той вечір мав і позитивний момент: якщо я іноді сумнівалася, чи вдалося мені мистецьки сформулювати актуальний, політичний і суспільний елемент (то був один із важливих експериментів), — переконалася під гучне, трохи декламаційне та емоційне читання, що річ мені вдалася. Тож, може, цей момент надає сенсу тій події. Зоф'я Лісса, чиє судження д. авторитетне, була дуже зворушена.

А тепер переходжу до останнього листа.

Я хотіла би пройтися разом із Тобою рядок за рядком — у розмові. Не лише тому, що Ти так серйозно жадаєш серйозної реакції — «не абичим» — але тому, що він надається на проблематизацію. А коли ми будемо — може, найближчої неділі? — читати того листа, перечитаймо ще й іншого, того, якого Ти написав, довідавшись про заручини, і мого листа того часу, здається так і не надісланого, а може, не в тій формі надісланого. (Порядкуючи, я знайшла пакет листів від Тебе, тож прошу Тебе, щоб Ти повернув мені інші, позичені, якщо вони Тобі не потрібні, і ті, що були свого часу в Др. Фр., я хочу впорядкувати їх у хронологічному порядку). Чи є якийсь зв'язок? Є якась така дивна, ірраціональна асоціація рефлексії в мені; випадково прочитавши вищезгаданий лист безпосередньо перед останнім, я уклала таку конфігурацію рефлексії: чи не тому я не зробила висновків із першого, бо не вірила в його буквальність? Бо поставилася до нього, попри те, що сама тоді відчувала подібними категоріями і так розпачливо, як радше до поезії на тему, аніж дослівного освідчення, бо не вірила, що Ти вмієш насправді бажати життя і щастя, але одразу транспонуєш ту тугу на чисте, сублімоване переживання, і цим потроху вдовольняєшся, тією поезією життя, тим екстрактом чудесності, не бажаючи чи не вміючи витратити грубу й сіру сировину, сповнену нудьги й труду? Ймовірно, так я відчувала, маючи зрештою в руках певні докази, як мені, може, неслушно, здавалося.

Потім ми дозріли. Пункт ваги нашого життя перемістився на формулювання життя, і ось сьогодні Ти пишеш мені листа про пошуки щастя власне і насамперед на цій платформі. Про пошуки разом. Я беруся […][461].