Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Цю московську тактику бачили і розуміли чужинці вже давно, але тепер забули за неї. Ще в році 1839 француз А. де Кюстін писав: «Московщина дивиться на Европу, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш буде їхня. Московщина планово поширює і поглиблює серед нас, європейців, анархію в надії скористатися зіпсуттям, викликаним нею. Це історія Польщі на більшу, на європейську скалю» (A. L. de Custin. «Journey of Our Times»). Це надзвичайної ваги передбачення ми вже наводили поперед, але навмисно повторюємо, бо, незважаючи на те, що це пророцтво вже сповнюється на наших очах, ми забуваємо глибину його значення для нашої визвольної боротьби. І щоб визволитися і вдержати свою незалежну державу ми мусимо пам’ятати, не забувати ані на одну хвилину правду цього пророцтва.
Ще далеко перед В. Леніним монархіст К. Леонтьев писав: «Іноді я думаю (не кажу «мрію», бо це мені чуже, але об’єктивно передчуваю), що якийсь московський цар — може, в недалекому майбутньому — стане на чолі соціялістичного руху й організує його так, як імператор Константан, що сприяв організації християнства». Як знаємо, дурненький Нікалай II прогавив таку нагоду, і тому його заступив інший цар — В. Лєнін.
Ф. Достоєвскій пише: «Наші дворяни продають своїх кріпаків, їдуть до Парижу і там за ті гроші видають соціялістичні часописи». Він питає: «Чому майже дев’ять десятих москвинів у своїх мандрівках за кордоном пристають завжди до таких лівих середовищ європейців, які відкидають свою європейську культуру?» Він же і відповідає: «Европейська культура завжди була чужою московській душі. В очах європейців ми, москвини, є варвари, які волочаться по Европі та тішаться, що знайшли щось, що можна буде зруйнувати; варвари, які руйнують заради самої руйнації, для приємности і втіхи подивитися, як то все падає, розбивається на кусники, подібно до тих гунів, що руйнували Рим» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). І правда, коли нагода траплялася, вони це робили. Напр., царські дворяни, власники кріпаків, очолювали анархічне повстання в Еспанії в 1873 році. Пролетарські дворяни (також власники кріпаків–колгоспників) таку самісіньку роль грали в тій же Еспанії 63 роки пізніш — у 1936 році.
«Чи ті слова Ф. Достоєвського стосуються лише бакуніних, герценів, чи також і до прокурорів Святєйшева Сінода победоносцевих? Чи лише до «рєбят» С. Будьонного, що несли нам, європейцям, свою соціяльну систему «савєтів», чи також і до солдатів Єкатєріни, що несли нам свою соціяльну систему — панщину? Чи лише до червоних москвинів, які намагалися зробити з галичан безбожницьких москвинів, чи також і до білих та чорних, які намагалися зробити з тих же галичан православних москвинів? Чи в тих мандрівках озброєних і неозброєних москвинів по Европі, втішених, що можуть у ній щось зруйнувати: раз Уніятську Церкву, раз капіталістичний лад, — чи це все не є явище тої самої природи? Факт більш загальний і більш небезпечний, як большевизм чи царат? Так власне і є! Ідеології як московського большевизму, так і царату — це є лише різні форми тої самої СУТІ, того самого явища загальнішого характеру. А воно є нічим іншим, як ВОЮЮЧИМ З ЗАХОДОМ МОСКОВСЬКИМ МЕСІЯИІЗМОМ» (Д. Донцов. «Підстави нашої політики»).
«Я вірю, що Московщина, яка має стати на чолі якоїсь нової східної держави, повинна дати світові і нову культуру, замінити цією новою, слов’янсько–східною цивілізацією занепадаючу цивілізацію романо–германської Европи» (К. Лєонтьєв. «Васток, Расія і славянства»).
«Над величезними руїнами Заходу підноситься, мов святий ковчег, ще більша Московщина. Хто посміє сумніватися в її покликанні?» (Ф. Тютчев).
«Захід сказав вже все, що міг сказати. Ex oriente lux! Лише Московщина покликана перебрати духовий провід над Европою» (С. Булгаков). Зворушений цими словами В. Розанов відповідає: «Давно була пора це сказати».
«Дай, Боже, щоб москвини взяли Париж. Пора вже скінчити цю дурну Европу» (А. Герцен).