Євангелія від Ісуса Христа

І ось він сидить на камені, під стіною печери, поставленому на інший камінь, каганець тьмяно освітлює нерівні, бугруваті стіни, чорну пляму на тому місці, де було вогнище, руки в нього безсило опущені, обличчя серйозне. Я тут народився, думає він, я спав у цих яслах, на камені, де я тепер сиджу, сиділи мій батько та моя мати, тут ми ховалися, коли у Віфлеємі вояки Ірода вбивали невинних малюків, і як не можу я тепер почути перший крик, що вихопився в мене, коли я прийшов у це життя, так само не почую я й розпачливих зойків нещасних хлопчиків та їхніх батьків, що бачили, як помирають їхні діти, ніщо не порушить глуху тишу цієї печери, де поєдналися початок і кінець, батьки платять за гріхи, які вони вчинили, а діти за гріхи, які вони ще скоять, так мені пояснили у Храмі, але якщо життя — вирок, а смерть — правосуддя, тоді немає у світі нікого невиннішого за цих віфлеємських малят, які померли без вини, й за тих батьків, що злочини не чинили, й ніколи не буде людини, чия провина була б тяжчою, аніж провина мого батька, який промовчав, коли йому треба було говорити, й тепер якщо навіть я більше не вчиню нічого поганого, ця провина мене вб’є, людину, яка була врятована ціною смерті тих малюків і яка про це знає. У сутіні печери Ісус підвівся, здавалося, він вирішив утекти, але ступив лише два непевні кроки, й раптом ноги йому підігнулися, він затулив обличчя долонями, щоб утримати сльози, які накотились йому на очі, бідолашний хлопець, ніби від нестерпного болю, він звивається й корчиться на землі, в пилюці, його терзають докори сумління за злочин, якого він не вчинив, але, поки житиме, він вважатиме себе головним винуватцем, а свою провину тяжкою і непрощенною. Ми відразу скажемо, що цей потік болючих, невтішних сліз назавжди позначить Ісуса печаттю глибокого смутку, постійним вологим і розпачливим блиском, так ніби він щойно плакав. Час минав, сонце скочувалося до обрію, тіні на землі ставали дедалі довшими, провіщаючи, що скоро прийде велика всеохопна тінь, якою огорне землю ніч, що ось-ось настане, й навіть у печері стало помітно, що колір неба змінюється. Густа темрява насувається й ось-ось поглине крихітний вогник, який тремтить на кінчику ґнота, очевидно, що в каганці закінчується олія, але незабаром погасне не тільки вогник каганця, а й само сонце, і люди скажуть: Нічого не стало видно, не розуміючи, що очі їм тепер непотрібні. Ісус уже спить, його здолала милосердна втома останніх днів, позначених такими важливими й нерідко страшними подіями — жахливою смертю батька, успадкуванням його кошмарного сну, зізнанням матері, стомливою мандрівкою до Єрусалима, тим страхом, який навіяв на нього Храм, невблаганними словами книжника, зустріччю з Віфлеємом і могилою невинно вбитих малюків, появою рабині Саломеї, яка прийшла з глибин часу, щоб надати йому останні відомості, тож немає нічого дивного в тому, що змучене тіло провалилося в сон і забрало з собою не менш змучений дух, здавалося, обидва спочивають, але дух уже заворушився, уві сні примусив тіло підвестися, обоє подалися до Віфлеєма й там на головному майдані зізналися у своїй великій провині. Я той, сказав дух голосом тіла, хто винен у смерті ваших дітей, судіть мене, піддайте тіло, яке я вам сюди привів і в якому я проживаю як дух і душа, найнещаднішим тортурам і катуванням, бо ж відомо, що лише через страждання плоті дух здобуває спасіння й винагороду. Уві сні Ісус бачить віфлеємських матерів із мертвими дітьми на руках, лише одна дитина жива, а її мати — це та сама жінка з дитиною, яка зустрілася Ісусові, коли він прийшов до Віфлеєма, й вона йому відповідає: Якщо ти не можеш повернути їм життя, то ліпше замовкни, перед лицем смерті слова не потрібні. Дух знітився і сховався в самому собі, наче втричі згорнута туніка, віддавши безпорадне тіло на суд матерів віфлеємських, але Ісус ніколи не довідається, що він би міг винести звідти тіло живим і неушкодженим, бо тільки-но жінка, яка досі тримала на руках живу дитину, наготувалася йому сказати: Ти невинний, можеш іти, як спалах сліпучого світла осяяв печеру і вмить його розбудив. Де я? — була його перша думка, й, з великими труднощами відірвавши голову від запилюженої землі, він крізь ще залиті слізьми очі побачив високого чоловіка, справжнього велетня, з вогненною головою, але через мить розгледів, що то не голова, а запалений смолоскип, який той тримав у правій піднятій руці майже під самою стелею печери, справжня голова була в нього трохи нижче, за своїми розмірами вона навряд чи була меншою за голову Голіафа, проте у виразі його обличчя не було нічого лютого, радше там світилася задоволена усмішка чоловіка, який знайшов те, що шукав. Ісус підвівся на ноги й відступив під стіну печери, тепер він міг краще роздивитися обличчя велетня, який виявився не таким уже й велетенським на зріст, він був хіба що на п’ядь вищий від найвищих жителів Назарета, то був звичайний оптичний обман, а без нього, як відомо, неможливі ані чудеса, ані надприродні явища, й навряд чи це відкриття належить сучасності, і якби Голіаф народився трохи пізніше, він би просто грав у баскетбол. Ти хто? — запитав незнайомець, проте було видно, що він лише хотів розпочати розмову. Він устромив смолоскип у розколину скелі, прихилив до стіни дві палиці, які приніс із собою, одну вузлувату й відшліфовану його долонями, якою, мабуть, користувався давно, й другу, яку, схоже, тільки щойно зрізав, ще не очищену від кори, а потім сів на найбільший камінь і тісніше загорнувся у великий плащ, який був у нього на плечах. Я Ісус із Назарета, відповів хлопець. А чого ти сюди прийшов, якщо ти з Назарета? Я з Назарета, але народився я в цій печері й прийшов подивитися на те місце, де я з’явився на світ. Ти прийшов у світ із лона своєї матері й повернутися туди вже не зможеш, хоч би як тобі хотілося там побувати. Ісус почервонів, почувши ці слова, такі безжальні у своїй брутальній правдивості. Ти втік із дому? — запитав незнайомець. Хлопець завагався, ніби намагався обміркувати, чи його відхід із дому можна назвати втечею, і зрештою відповів: Так. Ти посварився з батьками? Мій батько помер. Он як, сказав незнайомець, але Ісус спізнав дивне відчуття, яке він не зміг би виразити словами, що він уже знав відповіді на всі запитання, які він ставив, на все, що було досі сказано, й навіть на все те, про що розмови не було. Ти не відповів на моє запитання, провадив незнайомець. На яке? Чи в тебе виникли якісь непорозуміння з батьками. Це моя особиста справа. Не грубіянь мені, хлопче, а то я заміню тобі батька й добряче тебе відшмагаю, твоїх криків тут не почує навіть сам Бог. Бог — це очі, вуха та язик, Він усе бачить, усе чує, а не все каже лиш тому, що не хоче. Що ти знаєш про Бога, хлопче? Те, чого мене навчили у школі при синагозі. У синагозі тебе ніколи не навчали, що Бог — це око, вухо та язик. Я сам зробив такий висновок, якби Бог не був усім цим, він не був би Богом. А чому ти думаєш, що Бог — це око та вухо, а не два ока та два вуха, як у нас із тобою? Бо одне око може одурити друге око, одне вухо може одурити друге вухо, язику цього не треба, й тому він один. Язик людини також дволикий, він може казати правду й може брехати. Богові не дозволено брехати. А хто Йому заборонить? Він сам це Собі забороняє, бо інакше Він би заперечував Себе. А ти Його бачив? Кого? Бога. Я не бачив, але бачили інші й про все повідомили. Незнайомець промовчав і став пильно роздивлятися хлопця, ніби шукав у ньому знайомі риси, а тоді сказав: Це правда, деякі люди вважають, що бачили Його. Він ще помовчав, а тоді сказав із лукавим виглядом: Ти мені не відповів. На що? Чи не посварився ти зі своїми батьками. Я пішов із дому, бо захотів пізнати світ. Твій язик уміє брехати, хлопче, але я знаю, хто ти такий, ти син теслі на ім’я Йосип і чесальниці вовни на ім’я Марія. Звідки ти знаєш? Одного дня я про це довідався й досі не забув. Поясни ліпше. Я пастух і багато років пасу тут своїх овець та кіз і цапів та баранів, що їх покривають, і мені довелося бути в цій місцевості, коли ти з’явився на світ, і я був тут також тоді, коли вбивали малюків у Віфлеємі, тож я знаю тебе давно, як бачиш. Ісус зі страхом подивився на свого гостя й запитав: А як тебе звуть? Моїм вівцям цього знати не треба. Але ж я не вівця з твоєї отари. Хто знає. Скажи мені своє ім’я. Якщо вже тобі так хочеться називати мене на ім’я, називай мене Пастирем, і цього буде досить, щоб я прийшов, коли ти мене погукаєш. Візьми мене в помічники. Я чекав, коли ти мене про це попросиш. Ну то як? Я візьму тебе у свою отару. Таємничий гість підвівся, взяв свого смолоскипа й вийшов на повітря. Ісус вийшов за ним. Ніч була темна, місяць іще не зійшов. Біля входу до печери, лише подзеленькуючи в тиші кількома дзвіночками, кози та вівці спокійно чекали, коли закінчиться розмова між їхнім пастухом і його новим підпаском. Нічний гість підняв смолоскип, щоб Ісус побачив чорні голови та гладенькі спини кіз, білі мордочки та кудлаті боки овець, і сказав: Ось моя отара, паси її й пильнуй, щоб жодна вівця чи коза не пропала. Сидячи на вході до печери, у мерехтливому світлі смолоскипа, Ісус із Пастирем повечеряли черствим хлібом і сиром, потім пастух повернувся до печери й виніс нову палицю, яка ще не була очищена від кори. Розпалив вогнище і, спритно крутячи палицю між язиками полум’я, обпалив її кору, так що вона сама стала відпад�