Євангелія від Ісуса Христа

я, вона хотіла почути щось іще, й саме така її поза примусила Ісуса сказати слова, які він не мав наміру говорити. Я народився біля цього села, в печері, й мені захотілося навідати його. Стара відступила на крок, що дався їй нелегко, доклала всіх зусиль, щоб подивитися на нього пильним поглядом, і тремтячим голосом запитала: А як тебе звуть, звідки ти прийшов і хто твої батьки? На запитання рабині відповідати не обов’язково, але престиж похилого віку навіть для людей такого низького становища означає багато, старим людям треба відповідати завжди, адже їм залишається не так багато часу на те, щоб поставити свої запитання, й було б великою жорстокістю залишити їх без відповіді, тим більше, що котресь із них може виявитися саме тим, якого ми чекаємо. Мене звуть Ісус, і я прийшов із Назарета Галілейського, сказав хлопець, і відтоді як він покинув батьківський дім, він ще цього теж нікому не казав. Стара ступила крок уперед, повернувшись на своє колишнє місце. А як звати твоїх батьків? Мого батька звали Йосипом, а мою матір звуть Марією. А скільки тобі років? Скоро буде чотирнадцять. Стара розглянулася навколо, ніби шукала, куди їй сісти, але майдан у юдейському селі Віфлеєм — не те саме, що парк Сан-Педро де Алькантара, де такі зручні лави й такий чудовий вид на замок, тут можна сісти лише на землю, в пилюку, у кращому випадку на приступку біля дверей чиєїсь хати, а якщо ви прийшли до могили, то на камінь, покладений біля неї, щоб могли відпочити й розслабитися живі, які прийшли поплакати над своїм небіжчиком, а може, й привиди, які виходять зі своїх могил, щоб пролити ті сльози, яких не встигли виплакати в житті, як у випадку з Рахіллю, чия могила недалеко звідси, а на ній напис: Рахіль оплакує дітей своїх і не хоче втішитися, бо їх у неї нема, й не треба мати мудрість царя Едіпа, аби переконатися — місце відповідає обставинам, а плач має свою причину. Стара з великими труднощами примостилася на камені, хлопець зробив рух, щоб їй допомогти, але не встиг цього зробити, бо рухи, не зовсім щирі, завжди запізнюються. Я тебе знаю, сказала стара. Ти помилилася, відповів Ісус, я ніколи не бував у цьому селі й ніколи не бачив тебе в Назареті. Першими руками, які до тебе доторкнулися, були мої руки, а не руки твоєї матері. Як це може бути, жінко? Мене звуть Саломея, повитуха, і це я приймала пологи в твоєї матері, коли вона тебе народила. Під дією миттєвого імпульсу, підтвердивши наше недавнє припущення про те, що вчасними бувають лише рухи, зроблені від щирого серця, Ісус опустився навколішки біля рабині, підсвідомо спонуканий на це чи то цікавістю, що межувала з радісним подивом, чи то обов’язком чемності, чи бажанням виявити вдячність до людини, яка не ухилилася від відповідальності, що її наклали на неї особливі обставини, яка дістала нас звідти, де ми втішалися буттям, ще не обтяженим пам’яттю, й випустила нас у життя, яке без пам’яті існувати не може. Моя мати ніколи не розповідала про тебе, сказав Ісус. А що тут було розповідати, твої батьки прийшли в дім мого хазяїна просити допомоги, а я мала досвід у цих справах. Це було в той час, коли повбивали невинних малюків, що лежать у цій могилі? Так, це було тоді, й тобі пощастило, бо тебе не знайшли. Тому що ми жили в печері? Так, а може, й тому, що ви встигли утекти, бо коли я прийшла довідатися, щó з вами сталося, печера була порожня. Ти пам’ятаєш мого батька? Так, пам’ятаю, то був чоловік гарний і добрий і тоді ще зовсім молодий. Він помер. Бідолаха, яким коротким виявилося його життя, а ти ж тепер найстарший чоловік у родині, чому ти покинув матір, сподіваюся, вона ще жива. Мені захотілося побачити село, в якому я народився, й довідатися, чому було повбивано малюків. Лише Богові відомо, чому вони померли, янгол смерті, що обрав подобу вояків Ірода, прийшов у Віфлеєм і прирік їх усіх на смерть. То ти думаєш, це сталося з волі Бога? Я лише стара рабиня, але відтоді, як я народилася, тільки й чую: усе, що відбувається у світі, навіть страждання й смерть, відбувається тому, що так хоче Бог. Так написано у Святому Письмі. Я можу повірити, що в один із цих днів Бог захоче, щоб я померла, та невже Він міг бажати смерті невинних малюків? Померти тобі чи ще жити, вирішує Бог, коли настане твій час, але малюки померли з волі людини. Тут не могло обійтися й без волі Бога, адже Він не захотів відвести ніж убивці від приреченого на смерть. Не ображай Господа, жінко. Хто, як я, нічого не знає, той нікого не може образити. Сьогодні у Храмі я чув, що навіть найнепомітніше діяння людини суперечить волі Бога і що людина вільна для того, аби бути покараною. Мене карають не за те, що я вільна, а за те, що перебуваю в неволі, сказала жінка. Ісус промовчав. Але він, безперечно, почув слова Саломеї, бо наче потік світла, що бурхливо ринув до кімнати крізь вікно, яке несподівано розчинилося, його раптом осяяла думка: людина — лише іграшка в руках Бога, одвічно приречена робити тільки те, що до вподоби Богові, і тоді, коли думає, що в усьому Йому підкоряється, і тоді, коли переконана, що чинить усупереч Його волі.