Євангелія від Ісуса Христа

Ісус підвівся на ноги й вийшов. У дверях, крізь які він сюди увійшов, він обернувся й подивився назад. Стовп диму від спалюваних пожертв підіймався до неба й розвіювався та зникав у височині, так ніби його всмоктували величезні легені Бога. Ранок наближався до полудня, натовп ставав дедалі густішим, а всередині Храму сидів чоловік із порожнечею в серці й пошматованою на клапті душею, чекаючи, коли його переламані кістки знову зростуться, коли він знову зможе повернутися у свою шкуру й через короткий час або завтра спокійно відповідати на запитання людей, яким, скажімо, захочеться знати, з якої солі був утворений соляний стовп, на який перетворилася жінка Лота, — кам’яної чи морської, — і від якого вина сп’янів Ной — від білого чи червоного. Вийшовши з Храму, Ісус почав розпитувати людей про дорогу на Віфлеєм, який був другою метою його подорожі, двічі заблукав у неймовірному лабіринті вулиць, що вирували народом, але нарешті вийшов до тієї міської брами, крізь яку виїхав тринадцять років тому в лоні своєї матері, уже готовий народитися на світ. Проте навряд чи в ті хвилини Ісуса обсідали саме такі думки, ми надто добре знаємо, що очевидність обтинає крила такому неспокійному птахові, як уява, ми наведемо лише один приклад і ним обмежимося, нехай читач цієї євангелії подивиться на портрет своєї матері, нехай уявить її вагітною ним і скаже нам, чи спроможний він уявити себе там, усередині. Ісус тим часом іде до Віфлеєма, й він має тепер змогу поміркувати над відповідями книжника, й не тільки на його власне запитання, а й на ті, що їх йому ставили перед ним, але найбільше тривожить його й турбує те, що всі запитання, власне, зводилися до одного і що відповідь на кожне з них, а надто останні слова книжника, які підсумували їх усі, про те, що вовк провини ніколи не насититься, годилася для всіх. Нерідко, з огляду на слабкість нашої пам’яті, ми не знаємо або знаємо так, як той, хто прагне якнайскоріше забути причину, мотив або корінь провини, або, за образним висловом храмового книжника, те лігво, з якого виходить вовк, що шукає здобичі. Проте Ісус знає, де це лігво, й саме туди прямує. Він не має найменшого уявлення про те, що він там робитиме, але йде з таким виглядом, ніби хоче оголосити всім і кожному: Ось він, я! — ніби сподіваючись запитати в першого-ліпшого, хто вийде йому назустріч: Чого ти хочеш? Покарати? Простити? Забути? Як і його батько та мати тринадцять років тому, він зупинився помолитись біля гробниці Рахілі. Потім, відчувши, як частіше закалатало в нього серце, він рушив далі. Перед ним уже з’явилися перші будинки Віфлеєма, на околиці села, куди щоночі вдираються в його сні батько-вбивця та вояки Ірода, але, правду кажучи, навіть не віриться, що такі жахіття могли відбуватися під цим небом, по якому пропливають білі хмаринки, ніби сам Бог подає знак, що він вельми прихильно налаштований до цієї землі, яка мирно спить під осяйним сонцем, можливо, ліпше було б сказати: Залишмо все так, як воно є, не викопуймо кістяки минулого, й перш ніж жінка з дитиною з’явиться біля хвіртки однієї з хат і запитає: Чого ти тут шукаєш? — повернути назад, нехай охолонуть сліди, які нас сюди привели, й помолитися, щоб невблаганна хода часу притрусила густим порохом будь-яку пам’ять про ті події. Але надто пізно. Існує мить, коли муха, майже зачепивши крилом павутину, ще має час на те, щоб уникнути пастки, але якщо вона вже доторкнулася до клейкої речовини, то її крила вмить стають безпорадними, кожен рух лише більше заплутує комаху в павутині, аж поки вона зрозуміє, що приречена й порятунку не буде, навіть якби павук знехтував цю здобич, визнавши її не вартою своєї уваги. Так і для Ісуса мить можливого порятунку вже проминула. У самому центрі майдану, де в одному з кутків розкинула свої віти гілляста смоковниця, він побачив невеличку споруду у вигляді куба, на яку не треба було дивитися двічі, аби зрозуміти, що це гробниця. Він наблизився до неї, повільно обійшов її з усіх боків, зупинився, намагаючись прочитати майже стерті написи на одній із граней куба, й незабаром зрозумів, що перед ним те, задля чого він сюди прийшов. Жінка, яка переходила через майдан, ведучи за руку дитину віком років п’ятьох, з цікавістю подивилася на чужинця й запитала: Звідки ти прийшов? — і швидко додала, ніби хотіла виправдатися за своє запитання: Ти не тутешній. Я прийшов із Назарета, що в Галілеї. У тебе тут родичі? Ні, я прийшов до Єрусалима, а що це близько, то вирішив подивитися й на Віфлеєм. То ти просто йшов повз наше село? Атож, надвечір, коли спека спаде, я повернуся в Єрусалим. Жінка підняла дитину, посадила її на ліву руку й сказала: Нехай тобі помагає Бог, і зробила рух, щоб піти геть, але Ісус її зупинив, запитавши: А хто похований у цій гробниці? Жінка пригорнула дитину до грудей, ніби рятуючи її від якоїсь загрози, й відповіла: Тут поховані двадцять п’ятеро малюків, що померли багато років тому. Скільки? Двадцять п’ять, я тобі вже сказала. Я запитую, скільки років тому. Скоро буде чотирнадцять. Давно це було. Тобі, думаю, приблизно стільки ж років, скільки минуло після тих подій. То байдуже, скільки мені років, я говорю про тих, кого тут поховано. Один із них доводиться мені братом. Тут справді поховано твого брата? Так. А на руках у тебе твій син? Це мій первісток. А чому померли ті діти? Я не знаю, мені тоді було тільки сім років. Але ж ти, безперечно, чула, як про це розповідали твої батьки та інші дорослі люди. У цьому не було потреби, я на власні очі бачила, як померли деякі з них. Твій брат, наприклад. Так, і мій брат. І хто їх повбивав? З’явилися вояки царя Ірода, вони шукали малюків, не старших за три роки, й повбивали всіх. А ти кажеш, що не знаєш, чому вони померли. Ніхто цього не знає, до сьогоднішнього дня. А після смерті Ірода ніхто не намагався довідатися про це, ніхто не ходив до Храму й не просив священиків, щоб вони розслідували ту історію? Я не знаю. Якби то були римські легіонери, це ще можна було б зрозуміти, але щоб наш власний цар наказав повбивати своїх підданих, малюків, молодших за три роки, таке просто голови не береться. Воля царів для нас незбагненна, нехай Господь буде з тобою й тебе захистить. Але мені вже не три роки. У годину смерті чоловіки завжди мають три роки, сказала жінка й пішла геть. Коли Ісус залишився сам-один, він опустився навколішки біля каменя, який затуляв вхід до гробниці, дістав із торбини рештки хліба, які в нього залишилися й уже зачерствіли, розтер шматочок у долонях і висипав крихти перед дверима до гробниці, ніби приносив жертву, щоб нагодувати невидимі ротики невинних немовлят. У ту мить, коли він це робив, з-за рогу найближчої вулиці вийшла ще одна жінка, набагато старша, згорблена, яка йшла, спираючись на ціпок. Затуманеними очима, бо зір у неї був дуже поганий, вона побачила рухи хлопця й зупинилася, уважно придивляючись. Висипавши на землю крихти хліба, він випростався, похилив голову, ніби проказував молитву за упокій нещасних малюків, ми хотіли були сказати — за вічний упокій, але в нас не вистачило фантазії уявити собі упокій, що триває вічно. Ісус закінчив молитву й розглянувся навкруги, побачив сліпі мури, зачинені двері й дуже стару жінку в одязі рабині, вона спиралася на костур і була наочною ілюстрацією третьої частини загадки, що її знаменитий сфінкс задав цареві Едіпу, запитавши, яка тварина вранці ходить на чотирьох ногах, удень на двох, а ввечері на трьох, і мудрий цар не вагаючись відповів «людина», не подумавши про те, що далеко не всі люди доживають навіть до свого дня, таких в одному Віфлеємі за один раз набралося аж двадцять п’ять. Стара підходила все ближче й ближче, й ось вона вже стоїть перед Ісусом, вигинає шию, щоб роздивитися його ліпше, й запитує: Ти когось шукаєш? Хлопець відповів їй не відразу, адже насправді він не шукав якусь конкретну людину, ті, кого він тут знайшов, давно мертві, й навряд чи їх можна навіть назвати людьми, вони були такими собі людськими личинками, загорнутими в пелюшки та з соскою в губах, плаксивими й сопливими, але прийшла смерть і відразу перетворила їх на велетнів, яким жодна труна не по зросту, будь-який склеп тісний, і які, якщо існує на світі правда, щоночі виходять у світ і показують свої смертельні рани, повідкривані лезами мечів двері, крізь які покинуло їх життя. Ні, сказав Ісус, ні, я нікого тут не шукаю. Але стара не відійшла від нього, здавалос