Євангелія від Ісуса Христа

�очасні юдеї славили Бога разів по тридцять на день, дякуючи Йому за кожну дрібничку, як ми вже не раз переконувалися на сторінках нашої євангелії, тож нам немає потреби повертатися до цієї теми. Проте минув день, а жодної молитви Ісус так і не почув, настала ніч, яку вони перебули просто неба, на відкритій рівнині, й навіть велична картина всіяного зорями небесного склепіння не змогла відповідно налаштувати душу Пастиря, щоб його уста промовили бодай одне слово хвали та вдячності Всевишньому, він не став хвалити Бога навіть тоді, коли небо насупилося, але дощ не пішов, а це вже за всіма ознаками, як божественними, так і людськими, незаперечно свідчило про те, що Господь дбає про Свої створіння. Наступного ранку, після того як вони поснідали й ватаг наготувався піти оглянути отару, з’ясувати, чи якась коза або овечка не надумала піти поблукати по околиці сама-одна, Ісус твердим голосом промовив: Я йду. Пастир зупинився, поглянув на нього, не змінивши виразу обличчя, й лише сказав: Щасливої дороги, мені немає потреби пояснювати тобі, що ти не мій раб і формально не наймався до мене на службу, а тому можеш піти, коли тобі заманеться. А ти навіть не хочеш запитати, чому я від тебе йду? Моя цікавість не така велика, щоб запитувати тебе про це. Я йду тому, що не хочу жити поруч із чоловіком, який не виконує своїх обов’язків перед Господом. Яких обов’язків? Найбуденніших, адже ти не молишся Господові й не славословиш Його. Пастир помовчав, напівусміхнувся очима й губами, потім сказав: Я не юдей, а тому не зобов’язаний дотримуватися обрядів чужої віри. Від несподіванки Ісус відступив на крок. Він знав, що земля Ізраїлю кишить чужинцями та ідоловірцями, але йому ще ніколи не траплялося спати поруч з одним із таких людей, їсти його хліб і пити його молоко. Тому він вигукнув із таким виразом обличчя, ніби виставив перед собою спис і щит, захищаючись від нападу: Бог один! Усмішка Пастиря згасла, уста гірко скривилися: Атож, якщо Бог існує, то він один, але ліпше їх було б двоє, один для вовка й другий — для вівці, один для того, хто помирає, і другий — для вбивці, один для засудженого до страти і другий — для ката. Бог один, повний і неподільний! — вигукнув Ісус, що майже плакав від благочестивого обурення, на що Пастир йому відповів: Я не знаю, як може Бог жити… але не закінчив своєї фрази, бо Ісус тоном знавця Закону із синагоги урвав його мову: Бог не живе, Він є. Я в цих відмінностях не обізнаний, але скажу тобі лише, що не хотів би я бути у шкурі бога, який водночас спрямовує кинджал убивці й підставляє під нього горлянку жертви. Ти блюзниш проти Бога своїми нечестивими думками. Хто я проти Бога? Бог не спить, рано чи пізно Він тебе покарає. Це добре, що Він не спить, отже, його не мучать докори сумління в жаских снах. А чому ти заговорив зі мною про докори сумління та про жаскі сни? Тому що ми говоримо про твого бога. А твій бог, хто він? У мене бога немає, як і в моїх овець. Вони принаймні віддають своїх дітей на вівтарі Господа. А я тобі скажу, що якби вони про це знали, то завили б вовками. Ісус зблід і нічого не відповів. Отара оточила їх і слухала у великій тиші. Сонце вже зійшло, і його промені мерехтіли на червонястому руні овець та на рогах кіз. Я йду від тебе, сказав Ісус, але з місця не зрушив. Спершись на патерицю, такий спокійний, ніби вся вічність була в його розпорядженні, Пастир чекав, чим закінчиться ця розмова. Нарешті Ісус ступив кілька кроків, проштовхуючись між вівцями, але раптом зупинився й запитав: А що тобі відомо про докори сумління та жаскі сни? Що вони дісталися тобі у спадок від батька. Цих слів Ісус уже витерпіти не міг. Коліна йому підігнулися, торбина зісковзнула з плеча, і звідти, чи то випадково чи ні, випали сандалії батька, й водночас щось у ній заторохтіло — то розбилася чашка, яку подарував йому фарисей. Ісус заплакав, наче скривджена дитина, але Пастир не підійшов до нього, лише сказав, стоячи там, де стояв: Затям собі назавжди, що я все знаю про тебе, відтоді як тебе зачато, й зараз ти повинен вирішити раз і назавжди: чи ти йдеш від мене, чи залишаєшся. Скажи мені спочатку, хто ти такий. Ще не час, щоб ти про це довідався. А коли настане цей час? Якщо ти залишишся, то жалкуватимеш, що не пішов, якщо підеш, то жалкуватимеш, що не залишився. Але якщо я тепер піду, то так і не довідаюся, хто ти такий. Ти помиляєшся, твій час настане, і тоді я постану перед тобою, щоб тобі це сказати, а тепер годі базікати, отара не може чекати цілий день, поки ти ухвалиш своє рішення. Ісус зібрав уламки чашки, подивився на них таким поглядом, ніби йому шкода було розлучатися з ними, насправді причини для цього не було, позавчора о цій годині він ще й не зустрівся з тим фарисеєм, а крім того, череп’яні чашки такими і є, розбити їх дуже легко. Він розкидав черепки по землі, ніби хотів їх посіяти, і тоді Пастир сказав: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Ісус його не слухав, він тримав у руці сандалії Йосипа й думав, узувати їх чи не взувати, безперечно, за такий короткий час ноги його не виросли, й сандалії батька будуть на них великі, але час, як ми знаємо, річ відносна, й Ісус, який носив сандалії батька у своїй торбині вже цілу вічність, дуже здивувався, якби вони знову виявилися йому завеликі, він узув їх, сам не розуміючи, навіщо це робить, а свої вкинув у торбину. Пастир сказав: Ноги, які виростуть, уже не зменшаться, а ти не матимеш дітей, яким міг би передати у спадок туніку, плащ і сандалії, проте Ісус не викинув свої сандалії, бо інакше порожня й легка торбина зіслизала з його плечей. Відповідати на запитання Пастиря він не став, просто пішов на своє місце в кінці отари, тоді як його душа металася між жахом, відчуваючи, що їй загрожує небезпека, і якимсь ще менш виразним похмурим зачаруванням. Усе одно я довідаюся, хто ти такий, шепотів Ісус, підганяючи вівцю, що відстала від отари, і в такий спосіб пояснив сам собі, чому він усе-таки зрештою вирішив залишитися з таємничим пастухом.