Чому так? Чому треба особливо трепетно берегти серце наше, не дати йому «затвердіти», зробитися «порожнім»?
Тому, відповідає Сковорода, що серце, як і думка, є те духовне начало, та «невидима натура», котра визначає в людині найголовніше. Воно, серце, властиво, і «є точною людиною» (І, 167), «істинною людиною» (І, 169). Зовнішній вигляд сам по собі мало що говорить про людину, він може виявитися і часто-густо є лише машкарою, яка приховує справжню її сутність. Пізнати людину означає заглянути під цю машкару, розгадати потаємне. «Не за лицем судіте, а за серцем… Кожен є тим, чиє серце в ньому: серце вовче — істинний вовк, хоч обличчя людське; серце боброве — є бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепрове — є вепр, хоч вигляд бобровий. Кожен є тим, чиє серце в нім» (І, 152–153).
Починаючи з «Наркіса», думка про серце як осердя найголовнішого в людині, її суті стає, без пересади, одним з лейтмотивів філософсько-моральної програми Сковороди, вона постійно варіюється, переходить із твору в твір, часто зустрічаємо її в листах.
«…Серце є справжня людина. У серці всі члени!» («Асхань», І, 244).
«Серце є корінь й істота. Всякий є тим, чиє серце в ньому» («Бесіда, названа двоє, про те, що легко бути блаженним», І, 279).
«Голова в людині всьому — серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше околиця…» («Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», I, 351).
«Скажи мені, друже, чи ж бо здоровий ти? …Чи ж бо не загубив ти досі сам себе? Тобто думок своїх і серця свого. …Серце ж бо завжди з людиною, і воно є людина…» (лист до Я. Правицького від 6 березня 1786 року, II, 323).
Такі ж думки складають підґрунтя сковородинівської байки «Ворона й Чиж». Заперечуючи Вороні, яка назвала Чижа жабою, він-бо «такий же зелений, як та жаба», мудрий Чиж зауважує з іронією: «О, коли я жаба… тоді ти сам справжнісінька жабера за внутрішньою своєю сутністю, бо спів твій зовсім схожий на жаб’ячий». Мораль байки («сила», як називає її Сковорода) виводить із цього короткого диспуту суттєвий для автора висновок: «Серце і звичаї людські мають свідчити, хто він такий, а не зовнішні якості. Дерево по плодах пізнається» (I, 103).
Звернімо увагу на засадничо важливий момент: Сковорода пов’язує в єдиний вузол «серце» і «звичаї людські». Його моральні максими, пристрасні філіппіки, спрямовані проти людських вад і гріхів, сливе завжди включають у себе мотив «серця» — чи то «чистого», «світлого», а чи «гнилого», «хамського», «зажерливого». «Серце, золота жадібне, — говориться в діалозі „Бесіда, названа двоє…“, — яке любить мудрувати лиш про гаманці, мішки і валізи, — це справжній верблюд, що любить пити каламутну воду і через в’юки не може пролізти крізь тісні двері в границі вічності» (І, 279).
Таємниця людського серця вабила Сковороду протягом усього життя. Він переконаний, що немає на світі нічого настільки ж безмежного, загадкового, незбагненного, і тому називає серце «безоднею». Немає для людини мети більш гідної та вдячної, ніж прагнути розгадки таємниці власного серця, жадати його пізнання. Нехай зневажають серце, нехай не вірять у нього, сміються з нього ті, хто судить про життя з позицій «шлункової й черевної філософії» (II, 113). Устами героя притчі «Вдячний Еродій» Сковорода відповідає їм: «Серце, як цар, що живе в убогій хатині і в ризі. Кожен його зневажає. А кому явилася велич його, той падає ниць, низько йому вклоняється і, скільки можна, забувши все, насолоджується з його лиця й бесіди» (II, 118).
