Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Тієї ж миті з'явилася Таля й стрімголов кинулася в обійми до матері. Від несподіванки Ганна не могла в першу хвилину промовити й слова. Вона була приємно вражена й одночасно почувалася засоромленою.
— Як? Ти сама приїхала? Я ж думала, що в суботу ти приїдеш разом із батьком.
— Сумно там, мамусю. Ой, як сумно!.. А! І Володимир Андрійович. Який же ви хороший, що вийшли мене зустрічати.
Таля так само радісно подала йому руку. Всі троє весело рушили додому. Ганна безмірно була рада від того, що Таля повернулася до неї привітна й балакуча й що їй у батька було сумно.
— Наніна й Віра кудись виїхали на дачу. Галя в Криму… а з Натою скучно. Вічно сидить за книжками. Я сама цілий день блукаю по місту, як приблудна. А ввечері знову сама — тато все йде… І навіть страшно одній у помешканні.
Ганні кров ударила до лиця: мерзотник! Він смів залишати саму дитину.
Коли Володимир попрощався, Ганна запитала Талю:
— І дуже пізно повертався тато?
— Я ні разу не чула коли. Я завжди засинала.
— Куди ж він ходив?
— Часом на завод, а часом на засідання.
— А до нас хто приходив?
— Тільки раз питала тата якась жінка.
— Блондинка чи шатенка?
— Та відьмаста така, чорна… Тата не було — вона й пішла.
— А ти казала батькові?
— Казала. Він знає, в якій вона справі.
«Справі!» Ганна іронічно посміхнулася, хоч справді в ній кипіла обурено кров. Коли б у цю хвилину був перед нею Нік, вона б рішуче кинула йому виклик, а так хай буде, що буде. О, як ненавиділа його в цю хвилину Ганна!
Вона глянула з жалем на Талю.
— Бідна, Талюсю, як ти змарніла.
Таля з виразом скривдженої дитини притулилась до материних грудей. У них утіхою билося серце. Таля її спільниця.
Ганна з Володимиром ішла на узлісся до жит. Місце першої їх зустрічі стало улюбленим місцем розваг та інтимної розмови. Сьогодні вони вирядились туди з бутербродами й водою, заздалегідь втішаючись красою краєвиду. Вони ще яскраво бачили перед собою картину останніх одвідин.
Заходило сонце, благословляючи величним сяйвом золоті лани. Як хвальна кантата, звучав тисячний спів пташок лісу та поля, молитовно перешіптувались ниви зрілим колосом. Ще посміхнулась на добраніч земля, і нечутними кроками почав наближатися сон. На заході заграва, як жертва дневі, і куревом — позолота хмар. Володимир із Ганною, взявшись за руки, тихою ходою пішли до лісу, без розмов, із задумою в очах, повні невиразних жадань і втіхи.
Тепер очі Ганни іскрились перед уявою сонячного плину ланів. У їх хвилях вона знаходитиме сині самоцвіти. Запримітивши перші ознаки узлісся, вона, граючись, побігла наперед Володимира, маючи намір заховатись від нього в житі. І раптом… зупинилась, мов зранена. Замість лави жита вона уздріла шорстку стерню. Як пов'язані бранці, безвільно лежали по полю снопи. Осторонь жінки квапливо різали жмутами стебло. На всьому обширі ланів метушилися люди з косами, серпами, які, мов дика татарва, клали додолу бранців.
Серце Ганні болісно стислось. Вона обійняла березу і, притулившись щокою до її кори, злякано дивилась на поля, що спустошувались.
Збоку від Ганни вийшов Володимир. Він, наблизившись, захоплено скрикнув:
— Чудово!.. Шкодую, що я не художник. Скривджена Мавка горнеться до своєї сестри берези… Чудово!..
Володимир торкнувся Ганни. Вона одвела йому руку. І з виразом розпачу на лиці схилилась до берези.
Володимир засміявся.
— Ганно Павлівно, я не думав, що ви така сентиментальна.
— Може. Але мені тяжко. Я відпочивала тут. А зараз… скоро стане тут пустка.
— Краса переходу — найвища краса[15], — продекламував Володимир.
— Для мене це зовсім не буде найвища краса. Я мушу повертатись на заводський двір, де буде грязюка та іржа. Де суди й пересуди… Ах!.. Ви не знаєте, як страшно мені туди повертатись.
— Чого ж? У вас там є свій затишок. Маєте хорошу доньку, чоловіка, якого ви любите.
Ганна зробила нетерплячий рух, вона мала щось сказати, але роздумала. Володимир допитливо дивився, очікував. Ганна наважилась.
— Я зовсім не знаю, чи люблю я чоловіка й чи любить він мене, — промовила ніби через силу, але зараз стала зовсім спокійна. Те, що було страшним для неї до того моменту, поки таїла, тепер видалось звичайною, майже буденною річчю.
— Ви не знали цього й тоді, як виходили за нього заміж?
15
Рядок із вірша Володимира Кобилянського «Так смутно прекрасні осіннії дні…».