Беладонна. Любовний роман 20-х років

— Отак завжди, ми пориваємося з розмахом орлів, а потім переконуємось, що ми сірі ворони.

Нік крихітку зблід, але зараз же йому в подвійній дозі прибула кров до лиця. За все своє життя він уперше люто глянув на Ганну; здається, він мав іще щось злісно відповісти їй, але в цей момент постукали в двері, і Нік переніс свій погляд на чоловіка в білому, що увійшов.

— Володимир Андрійович! — радісно скрикнула Ганна, — от добре, що ви прийшли. Знайомтесь! Мій чоловік.

— Дуже приємно, дуже приємно, — якось нервово стискав руку Нік. — Я стільки чув компліментів на вашу адресу від дружини й від доньки, що просто-таки заінтригований був.

— Дивно! Я їх ніколи не чув від них сам.

— Я й раніш вам говорила, і зараз скажу, що ваші композиції прекрасні. Нехай скаже Таля.

— Мені дуже подобаються твори Володимира Андрійовича, — соромливо відповіла Таля.

— Одно слово, я бачу, що ви тутешній божок, — промовив Нік, і важко було визначити його тон: чи в йому улесливість, чи іронія.

Ганна глянула на Ніка з неприхованою неприязню.

Володимир нескромно ухилився од відповіді. Він звернувся до Ганни.

— Мусите шкодувати, що не були зараз зі мною на човні. Чудовий захід сонця!

— А, справді шкода.

— Одначе, який сентиментальний нарід — ці дачники, — зауважив Нік.

— Спостерігати захід сонця — на вашу думку, це сантименти? — запитав Володимир.

— Я, наприклад, не бачив його вже підряд кілька років і зовсім не шкодую. Захід сонця! Видовище старе, як світ. Найменшій кузці набридло на його дивитися. Мене дивує, що в той час, коли людський геній може пишатися здобутками своєї культури, є люди, архаїчніші за те сонце.

— Якими ж це саме здобутками може пишатися людський геній? — з образою в голосі промовив Володимир.

— Та якими завгодно, тільки не заходом сонця, до якого людський геній має найменше відношення. Хіба вам не спадало ніколи на думку, що захоплення дикою стихією — це щось ідентичне поганству? Це ж рабство. Скажіть, хіба ви не подібні в цьому випадку до дикуна, який визнає зверхність над собою диких сил і їм молиться? Будь ласка, милуйтесь. Ви маєте ілюмінаційний ефект вечірнього міста.

— Слухати симфонію його шумів, вдихати аромати базарів, димарів, — саркастично підказав Володимир.

— Іменно аромати димарів. Відчуйте в тих ароматах подих переродженого світу. Світу самовизначеного людства.

— Скільки я не вдихав, я міг відчути лише, як у мене отруювались легені. Я певний, що міг би знайти скоро самовизначення поруч із хробаками.

— Бо для того, щоб відчути пульс життя, мало бродити знічев'я й ловити замість ґав ніжні звуки, що розкладають нерви. Треба торкнутися власною рукою до молота, до підойми. Треба відчути власні м'язи в русі коліс, у двигунах… О, тоді навряд чи ваші нерви розкладалися б ніжними нюансами.