Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— А, зрозумів, — кивнув я.
— Так ось, я обрав шість сіл Новгород-Сіверського повіту. Це Полісся, там досить бідні ґрунти і велике перенаселення, землі бракує. Уряд пропонував селянам виїздити цілими селами. Підганялися ешелони, в які вантажилися села зі всім майном, худобою та реманентом, після чого вони відбували до місць переселення, здебільшого у степи Туркестану або на Далекий Схід. З шести обраних сіл під переселення підпадало три, а три залишалося, вони отримували додаткові землі. Я планував вивчити економічне становище до переселення, а потім відстежувати ситуацію, як у тих селах, що залишилися, так і в тих, які переселилися. Це був досить амбітний проект, який потребував для свого виконання чотирьох років роботи. Але я дістав схвалення проекту в Імператорській академії наук, отримав спеціальну стипендію на нього.
Еразм Остапович зробив ковток пива, я теж.
— Так ось, у мене був рік до виїзду селян. За цей час я встиг скласти картину всієї селянської економіки, яка, чесно кажучи, була невтішною. Бідні ґрунти та невеличкі наділи, а також досить негативне ставлення селян до нововведень не давали змоги використовувати нові сорти рослин та прогресивні методи обробки землі. Механізація була майже відсутня, дуже великий відсоток використання малоефективної ручної праці, відсутність спеціалізації, бо ж кожне домогосподарство потроху виробляло все, що йому було необхідне, а не досягало успіху в виробництві окремих продуктів. Невисока продуктивність праці породжувала суцільну бідність. Більшість родин у селах, які я вивчав, ледь виходили на беззбитковість, тобто прибутків не мали, що виробляли, те і споживали. Картина невтішна. Бо ж люди працювали багато та важко, а на виході майже не отримували додаткового продукту. Ефективність праці була на рівні вісімнадцятого століття, а зараз надворі двадцяте. Одним словом, усе виглядало невтішно, але я сподівався, що переселення частково покращить ситуацію. По-перше, збільшить розмір наділів, що дозволить перейти до використання легких плугів, сіялок та жаток. По-друге, буде виведено з обробітку найгірші землі, які раніше оброблялися через дефіцит ріллі. Такі землі можна було б засадити лісами і використовувати. Це зиски переселення у тих, хто залишився на місці. Ті ж, хто переселився, мали отримати більше земель. Звісно, спочатку їх треба було увести в обробіток, але держава виділяла так звані підйомні, які мусили допомогти переселенцям дочекатися першого врожаю на новому місці.
Ми знову випили пива. Я не розумів, до чого Еразм Остапович веде, і говорив він якось дивно.
— Вивчивши стан сіл на місці, я відбув до Петербурга з тим, щоби систематизувати і проаналізувати зібрану інформацію. На її основі я написав дві наукові статті, які дуже добре прийняли мої колеги. Влітку відбулося переселення, а навесні я прибув до Новгород-Сіверського повіту, щоб продовжити дослідження. З шести сіл, які я вивчав, виїхало три, завдяки чому розмір наділу на одне домогосподарство вдалося значно збільшити. Селяни були сповнені оптимізму, бо тепер землі вистачало. Деякі навіть об’єднувалися, щоби взяти кредит у банку на купівлю сівалок та молотарок. Тепер на одне домогосподарство припадало по одній цілій семи десятих коня, тобто оснащеність кінською тягою зросла майже на третину.
— А як це «сім десятих коня»? — здивувався я. — Це він без голови, чи що?
— Ні, це статистична величина, не звертайте уваги, — пояснив пан Овіс. — Так ось, я провів у селах весну, влітку опрацьовував зібрану інформацію і відпочивав на водах, а восени поїхав досліджувати ситуацію у переселенців. Частину їх було відправлено до Туркестану, де їм видали наділи біля Вірного, а частину в Приамурське генерал-губернаторство. Я спочатку поїхав до Туркестану. Мені охоче показували села та хутори, які засновували переселенці. Але тих селян із Чернігівщини я знайти не зміг. Жодного. Я ж під час проживання у селах познайомився з багатьма. Та їх не було. Були люди з Рязанської губернії, Тамбовської, Тверської, Казанської. Я почав піднімати документи. І виявилося, що переселенців із Чернігівської губернії справді не було. Я спілкувався з іншими переселенцями. Думав, що, може, трапилася епідемія чи напад аборигенів-кочовиків, і влада хоче приховати факт масової загибелі переселенців. Але схоже було на те, що вони справді не приїхали сюди. Це було дивно, але я пояснив сам собі, що, можливо, в останню мить потяги з переселенцями спрямували на Далекий Схід. То і я поїхав туди. Моїх переселенців повинні були везти до Благовєщенська, де обіцяли надати землі приблизно за двадцять верст від міста. Однак і там переселенців я не знайшов! Тобто переселенці були, і багато! Але знов-таки здебільшого з великоруських губерній або козаки з Дону. З Чернігівської губернії — жодного. Я звернувся до місцевої влади, щоб з’ясувати, де ж поділися переселенці. Ішлося приблизно про дві тисячі людей, дорослих та дітей, вони не могли просто так загубитися! Але урядовці не знали, куди направили переселенців. Я дав кілька телеграм до Чернігова, а потім до мене прийшли люди з військової контррозвідки.
— З військової контррозвідки? — здивувався і напружився я.
— Так, звідти. Вони сказали, що інформація про переселення засекречена, оскільки за нею полюють вороги, які хочуть знати більше про ситуацію на Далекому Сході імперії. Вони наказали припинити мої розвідки й узагалі змінити напрям досліджень. Я намагався опиратися, але мені погрожували арештом і забороною наукової діяльності. Ба більше, мене посадили до потяга і в супроводі двох офіцерів контррозвідки відправили до Петербурга. Невдовзі мені заборонили перебувати в губерніях імперії, східніших за Урал! Ви уявляєте?
— Зазвичай забороняють проживання у внутрішніх губерніях.
— А мені — навпаки! Щоб не іти на конфлікт, я змушений був підкоритися вимогам контррозвідки, змінив тему досліджень, але та історія мене не відпускала. Я приватно поїхав до Чернігівської губернії, почав розпитувати селян, що залишилися, про родичів, які переселилися. Цікавився, де вони живуть, чи були від них листи або інші звісточки, може, хтось повернувся. І знаєте, що виявилося? — Пан Овіс подивився на мене полум’яними очима.
— Ні, не знаю.
— Селяни теж не знали, де поділися їхні родичі та сусіди!
— Як? — здивувався я.
— Вони наче забули тих, хто переселився! Хоч там були їхні родичі, куми, свати, сусіди! Але вони не пам’ятали про них! Я питав мужика про його рідного брата, а мужик казав, що не пам’ятає такого. Тоді я показував фотографії, на яких були зображені обидва брати. Мужик довго дивився на карточку, потім кривився і казав, що не пам’ятає.
— Може, вони брехали?
— Може, але це ж дивно! Хіба ні? Як і те, що від переселенців не було листів! Ніхто з них не повертався! І до них ніхто не їздив! Переселенці наче зникали! Безслідно! А їхні родичі нічого не хотіли чути про них! Більше того, як тільки я почав розпитувати, сповістили поліцію. Мені наказали виїхати за межі губернії і заборонили повертатися! Між тим, переселення тривало. Наскільки я знаю, не тільки з Чернігівської губернії, але й з інших південно-західних губерній, Малоросії та Новоросії. Але ті переселенці теж зникали!
— Як таке може бути? — здивувався я.
— Я не знаю, Іване Карповичу, тому і розповів вам цю історію. У мене немає жодного пояснення. Але є ще кілька дивних фактів... — Пан Овіс зовсім перейшов на шепіт.
— Яких?
— Я поговорив із залізничниками. Ну, які готували тоді ешелони для переселенців. Довго не хотіли розповідати про це, але коли випили, то один зізнався, що ешелони пішли зовсім не на Схід, не до якогось там Туркестану чи Сибіру, а лише до Конотопа. Знаєте таку станцію?
— Так, Конотоп не дуже далеко від мого хутора, я частенько там бував.
— Так ось, ешелони пішли на Конотоп, а за день повернулися порожніми. Ось як це розуміти? — Овіс подивився на мене. Він був провокатором чи просто божевільним? Я не знав.
— Може, в Конотопі їх пересадили в інші ешелони?
— Іване Карповичу, ви розумієте, що таке переселенці? Купа речей, худоба, діти! Ледь завантажилися у один ешелон, проїхали півдня і перевантажилися в інший? Навіщо?