Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
Аксенчук вийшов на вулицю і зупинився, не знаючи, куди піти. Окайомов насторожився, мабуть, це і є той, кого він вистежував уже кілька днів. Сунувши руку в кишеню, Аксенчук намацав там гроші: «Зайду в ресторан…» Ця тупа, безсила думка повела його до центру міста.
Окайомов ішов позад нього, не відстаючи ні на крок. Він був уже майже переконаний, що попереду нього, сутулячись, іде потрібна йому людина.
У ресторані «Якір» було порожньо і похмуро. Світло ще не засвітили, і в сутінку довгого залу барабан на безлюдній естраді скидався на бліде коло місяця. Аксенчук сів за перший столик, що попався йому на дорозі.
— Коньяк і фрукти, — недбало сказав він офіціантові.
— Скільки накажете коньяку?
— Пляшку! — роздратовано крикнув Аксенчук. У запитанні офіціанта йому вчулося старе: не вірить, що в клієнта є гроші.
— Пробачте, якої марки накажете? — не відставав офіціант.
— Кращої і якомога швидше!..
Пляшка була вже майже порожня, коли Аксенчук побачив, що за сусіднім столом так, як і він, самотньо сидить за пляшкою коньяку якийсь симпатичний незнайомий чоловік. Їхні погляди зустрілися. Окайомов співчутливо посміхнувся Аксенчукові і підняв чарку:
— За ваше здоров'я, сусіде!
— За ваше! — охоче відповів Аксенчук і хвацько перехилив свою чарку.
— Давайте об'єднаємо наші зусилля, — запропонував Окайомов: — пересідайте за мій стіл.
— Ні, ви за мій, — з п'яною вразливістю заперечив Аксенчук.
— З охотою, — згодився Окайомов і, забравши з собою майже непочату пляшку, перейшов до Аксенчука. — Мене звуть Віталієм Олексійовичем…
— Аксенчук… Микола Євгенович Аксенчук. — Він хотів церемонно підвестись, але це в нього не вийшло — його хитнуло на стіл.
Окайомов непомітно підтримав його і допоміг сісти.
Випили за знайомство. Окайомов сперся лобом на кулак і похмуро дивився на порожню чарку.
— Про що ви… так думаєте? — затинаючись, спитав Аксенчук.
— Життя, дорогий мій, — складна річ. І не завжди приємна, — не змінюючи пози, відповів Окайомов.
Ці слова зачепили в серці Аксенчука туго натягнуту струну, і вона забриніла сумно й жалібно. Похмурий незнайомець став раптом таким неймовірно близьким і дорогим, що він не міг промовити жодного слова: у горлі заважав гіркий клубок і на очі наверталися сльози.
— Так… це так… Істина! — прошепотів він, готовий зразу ж викласти на стіл усі свої біди і кривди.
Але Окайомов неначе відчув це і заговорив перший:
— Дружина від мене пішла. Шість років жили душа в душу. Разом працювали в науці. Я її любив. А вона ні. Тобто я думав, що вона любить, але страшенно помилився, тепер я все зрозумів. Вона пішла від мене. Те, що пішла, — чорт з нею! Важко пережити обман, якого я не заслужив. Я так любив її. Я жив тільки для неї…
З усього цього Аксенчук запам'ятав тільки одне: його нового друга, так само як і його, обдурило життя, і він теж людина науки.
— Я теж… Ох, як я розумію вас!.. — пробелькотів Аксенчук.
— Тоді вип'ємо за нашу сумну зустріч. — Окайомов наповнив чарки. — Як здорово підстроює іноді доля: ходиш із своїм горем сам, здається, на всьому світі немає людини, якій ти міг би про все розповісти, не боячись, що тобі засміються в обличчя. І раптом приходиш у порожній шинок, і раптом тебе чекає саме така людина. За нашу зустріч!..
Що було далі, Аксенчук не пам'ятав. Він прокинувся вранці у своєму ліжку. Одяг його хтось акуратно склав на стільці. На тумбочці біліла записка:
«Дорогий друже, я страшенно завинив перед Вами. Я не врахував, що ви добре випили до мене. Щиро прошу у Вас пробачення, бо не хочу втрачати Вашої дружби, дружби людини, яка так сердечно зрозуміла моє горе.
Я подзвоню Вам.
В. О.»
Поступово немов із туману почали проступати деталі вчорашнього вечора. Пригадалося похмуре обличчя незнайомця… Стривайте, як його звати? В. О. Важко пригадати… Так, здається, від нього пішла дружина… Більше Аксенчук нічого згадати не міг. Він подивився на будильник і… завмер від жаху — перша година дня. Спізнився на роботу! Але, скочивши з ліжка, він згадав, про звільнення.
У голові, що гула на похмілля, заворушилися важкі думки про життя: що ж тепер з ним буде?
Окайомов подзвонив о другій годині. У цей день роботи в театрі не було, і Окайомов відпросився у начальника гаража.
— Як почуваєте себе, Миколо Євгеновичу? Мабуть, лаєте мене?
— Ну що ви? Це я повинен просити у вас пробачення.
— Тоді, може, ми не будемо розводити дипломатію і зробимо, як справжні російські люди, — візьмемо й похмелимося? Га?