Мене називають Червоний

— В таку заметіль?

— Мамо, мені сумно, — промовив Шевкет. — Я піду в кімнату з синіми дверима.

— Потім ви звідти не зможете вийти, — страхала їх я, — або помрете. Зараз я вам принесу мангал сюди.

— А чому помремо? — запитав Шевкет.

— Я вам дещо розповім, але нікому не проговоріться. Ясно?

Вони заприсягайся, що мовчатимуть.

— Поки ви гуляли, до дідуся навідався якийсь гість із дуже далеких країв, в нього була біла-пребіла шкіра. Вони про щось розмовляли. А виявляється — то був джин.

Малі запитали мене, звідки прийшов той джин.

— З того берега, — відповіла я.

— Звідти, де наш тато?

— Так. Звідти. Джин прийшов подивитися на малюнки в дідуневих книжках. Грішник, який гляне на ті малюнки, тут-таки й помре.

Ми замовкли.

— Глядіть мені — я поки спущуся вниз до Хайріє й принесу вам мангал і тацю з їжею. Не здумайте вилазити з кімнати, помрете. Джин досі в домі.

— Мамо, мамо, не йди, — заканючив Орхан.

Я обернулася до Шевкета:

— Ти відповідальний за свого брата. Як не джин, то сама вас уб'ю, тільки-но поткнетеся куди-небудь із кімнати.

Я грізно глянула, ніби збиралася надавати їм ляпасів.

— Моліться, аби дідусь не помер. Якщо будете слухняними, то Аллах почує ваші молитви, і ніхто вас ніколи й пальцем не зачепить.

Особливо не переймаючись, хлопчики почали молитись, а я зійшла вниз.

— Хтось перекинув глек із помаранчевим варенням, — сказала Хайріє, — у кішки не вистачило б сили. А собаки сюди не забігають.

Узрівши моє перелякане обличчя, вона заклякла:

— Ой лишенько! Щось сталося? Щось із вашим батечком?

— Помер.

Вона скрикнула й з усього розмаху вдарила ножем та цибулиною об дощечку, аж риба на ній підскочила. Хайріє знову закричала. Наші очі одночасно застигли на її вказівному пальці лівої руки, в якій тримала рибину: розхвилювавшись, вона врізалася ножем — із ранки текла кров. Я мерщій побігла нагору знайти яку шматину, з протилежної кімнати, де були діти, чувся шум і галас. Я вбігла туди з полотниною в руці, Шевкет виліз на Орхана, розплатав йому колінами плечі й душив, схопивши руками за горло.

— Ви що робите! — гаркнула я.

— Орхан виходив із кімнати, — сказав Шевкет.

— Брехня! — надривався Орхан. — Це Шевкет уже був відчинив двері, а я казав йому не виходити.

Він зарюмсав.

— Я вас обох повбиваю, якщо не будете сидіти тихо.

— Мамо, не тікай, — скиглив Орхан.

Внизу ми з Хайріє перев'язали їй палець і зупинили кров. Коли я розповіла рабі, що батько помер не своєю смертю, вона, перелякавшись, стала благати Аллаха захистити нас, зайшлися плачем, подивляючись на поранений палець.

Вона так само любила мого батька, як побивається за ним, утираючи сльози, чи так само плаче, як любила його? Хайріє захотіла піднятись нагору й подивитися на тата.