Мене називають Червоний

— Та звідки! Що ж ми робитимемо?

— Вдаватимемо, ніби нічого не сталося. — Мені хотілося ридати й кричати криком, але я стрималася. Ми обидві мовчали.

Зрештою я озвалася:

— Облиш рибу, нагодуй дітей.

Зажурившись, Хайріє почала схлипувати, ми міцно обнялися. Я відчула, що таки люблю її, було шкода не тільки себе, дітей, а всіх нас. Хоча, з іншого боку, її неприродне тремтіння в моїх обіймах викликало підозру. Вам відомо, де я була, коли вбили батька. Ви знаєте, що вирядила була Хайріє з дітьми, проте вчинила так не для того, та стався жорстокий збіг обставин… Чи розуміє це Хайріє? Чи зрозуміла вона, коли я їй про все розказала? Чи ще зрозуміє? Збагнувши це, Хайріє не знаходитиме собі місця. Я обняла її ще міцніше, ніби вмовляючи забути про мої таємниці, а сама намагалась додуматися: що ж коїться в тому рабському мізку? Поки знущалися над батьком, я кохалася з Карою. Та якби так гадала лише Хайріє, то я б не почувалась настільки винною, але ж і ви так уважаєте. Мало того, зізнайтеся: думаєте, ніби я щось приховую від вас. Яка я нещасна! Яка нещаслива! Я розридалася, Хайріє теж. Ми плакали й обіймалися.

За столом, який ми накрили нагорі, я вдавала, ніби голодна. Час від часу виходила «провідати дідуся», а сама вже за дверима захлиналася від сліз. Діти перехвилювались, і після вечері я вклала їх спати, вони притискалися до мене й обіймали з обох сторін. Малеча боялась джина й довго не могла заснути. Хлопці то крутилися, то завмирали й постійно перепитували: «Ти чуєш? Щось рипнуло?» Аби вони заснули, я пообіцяла розповісти їм якусь оповідку про кохання. Ви ж знаєте: в темряві слова самі ліпляться докупи.

— Мамо, а ти збираєшся заміж? — стиха запитав Шевкет.

— Ти слухай, — відповіла йому я. — Був собі султанич і закохався він у дівчину, красуню з красунь, але ніколи її не бачив. Як таке могло статися? Султаничеві якось потрапило до рук зображення красуні на малюнку.

Коли на душі було тяжко й гірко, я не розповідала їм казок, які чула сама, а складала щось на ходу, ті оповідки неначе лилися з мого серця. Я забарвлювала їх у кольори власних споминів і болю, й вони перетворювалися на печальні малюнки, схожі на моє минуле.

Коли діти поснули, я встала з теплого ліжка, і ми з Хайріє заходилися прибирати в кімнатах, де похазяйнував мерзенний ібліс-убивця. Через наші руки пройшли по-варварськи пошматовані книжки, сторінки, чисті аркуші паперу, уламки пюпітра, ящиків із фарбами, скалки філіжанок, череп'яного посуду, каламарів — душогуб, мабуть, бив це все об стіни, а зі скринь пообдирав оббивку. Час від часу ми по черзі вмивалися слізьми, забувши про роботу. Здавалося, сумуємо не так за батьком, як через те, що в кімнатах — такий розгардіяш, що хтось отак жорстоко вдерся в наш інтимний світ. У людей після втрати рідних виробляється одна погана звичка, через яку пройшла сама: вони втішають себе тим, що в домі зберігся колишній плин життя; бачачи, що сонце, як і раніше, заглядає крізь фіранки, котрі, як завжди, висять на своїх місцях, люди не хочуть вірити, що Азраїл уже давно забрав тих, кого вони любили. Батько терпляче й з любов'ю дбав про дім, за його примхливими задумами тут були розмальовані двері, кожен закуток, а нині в його оселі хтось учинив жорстокий погром, і тепер не залишалось ані мрій, ані надії на розраду, той, хто зробив це, вжахнув нас, ніби нагадував про безпощадність пекла.