Мене називають Червоний

Він з усього розмаху зацідив каламаром мені по голові.

Удар був таким сильним, що я похилився вперед. Було жахливо боляче. Більша половина мого мозку розуміла, що удар нанесено свідомо, однак друга половина, отупівши від болю чи від цього несподіваного вчинку, хотіла добродушно й засмучено озватися до безумця, який задумав убити мене: «Змилуйся, не бий, це — непорозуміння».

Та він ще раз ударив каламаром по моїй голові.

Тепер навіть та дурна половина збагнула: це — не непорозуміння, він божевільний, охоплений люттю, я вмру не своєю смертю. Нажаханий, я почав волати на повен голос і вити від болю. Якби намалювати те волання, то воно б вийшло зеленим-презеленим. Та було очевидно: ніхто не почує мій зелений крик на безлюдній, оповитій пітьмою вулиці, я — покинутий на самого себе.

Мої крики його налякали, й він застиг на місці. На якусь мить я прочитав у його зіницях, що він не зупиниться на півдорозі, хоча йому й страшно, й соромно. Більше не існувало майстерного маляра, якого я знав раніше, був якийсь ненависний чужинець — він навіть не розумів моїх слів. Здавалося, що вже тисячоліття я, беззахисний, перебуваю з ним на самоті. Я намагався вхопити його за руку, ніби потопельник, який чіпляється за соломинку, але не допомогло. Я благав: «Сину мій, сину мій, не вбивай мене». Все було, неначе вві сні, він мов оглух.

Потім утретє вдарив мене каламаром.

Мій мозок, спомини, очі, кімната, речі, сам він — усе злилося воєдино й перетворилось на суцільний жах. Я не розрізняв кольорів, був лиш один колір — червоний. Я не розрізняв, де тече кров, а де — червоне чорнило.