Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Почувши відповідь, простягнув руку.
— Ні. На тому березі, — сказав Петро.
Бадя сказав фразу на суміші молдавської й гагаузької, яку можна було зрозуміти так: “А яка гарантія, що ти і твої люди мене не одурите?”
— Гаразд, — мовив Петро, розстібаючи кожуха і дістаючи з-за паса гаманець. — Лови.
Чоловік монети не впіймав, бо затримав погляд на двох пістолях і руків’ї стилета, інкрустованому коштовностями, що стирчали з-за паса прибульця… Піднявши срібняк, він довго розглядав його, навіть попробував на зуб, а тоді сказав:
— Завтра, зранку.
— Сьогодні. Зараз, — сказав Петро, не запинаючи кожуха. По миті додав: — Запрягай.
Бадя мить повагався, а тоді погукав:
— Діордію, виводь коней.
Сава стояв за кущем, листя якого геть обсипалося, стежив за дорогою. За кілька кроків, у гущавині перемовлялися Меланія з Наталкою, чулося, як коні жують овес. Підійшла Меланія, принесла шматок коржа з в’яленою бараниною.
— Коли там ще Петро з’явиться… Перекуси, любий, — мовила.
— Поромника, мабуть, шукає, — сказав Сава. — Меланіє, а отой чоловік з чорним птахом, що у сни твої приходить… Він тобі ніяких знаків не подавав?
— Ні. Останнім часом…
— Ти оповідала вночі, що знаєш, коли нове людство прийде у світ. Ну, через двана¬дцять поколінь. А ближче, десь на місяць-другий, ти не можеш передбачати?
— Я нічого такого не казала, — здивувалася Меланія. — Казала тільки про велику жінку, яка мені привиділася, — зовсім голу, на все небо. І що з нею діялося те ж саме, що й зі мною. Вона умлівала від щастя й пестощів. Твоїх пестощів, любий…
Сава подивився здивовано. Він добре пам’ятав одкровення про місячні, про пологи великих жінок і нове людство. Як і те, що Меланія промовляла немовби з іншого світу. “Господи, Батьку Небесний, не дай Меланії стати такою, яким є Оникій Колодуба! Прокляття то на людину”.
Раптом до шереху гілок у верховітті, до хрупання вівса на зубах у коней долучилися ледь чутні звуки. По хвилі можна було вже розпізнати тупіт копит і стукіт коліс. Сава кинувся до коней, які вже добирали овес із сухого листя, повставляв в роти мундштуки від вуздечок, перевірив, чи добре прив’язані овечки ззаду сідел. Тоді знову причаївся за кущем. Звуки гучнішали, скоро на лісовій дорозі з’явилася гарба з двома чоловіками, запряжена парою вороних. Слідом їхав Потурнак. Драбини гарби були доверху заповнені.
Коли дошки були вже закріплені на човнах, старший брат — бадя — подивився у протилежний берег, на схід, сказав Потурнакові:
— Ти добре подумав, вирушаючи туди? А то б міг у нас зазимувати. А вже з теплом…
Петро мить повагався, а тоді відказав:
— Дякую, друже… Твій пліт усіх витримає чи за два рази перевезеш?
— Та всіх. Тільки коней тримайте вкупі.
— Петре, про що ви балакали? — запитав Сава.
— Зазимувати радить, — відказав Потурнак.
Коли коней звели з плоту на протилежному березі, Потурнак звернувся до старшого з поромників:
— Бадьо, ви з братом добру пам’ять маєте?
Той подивився здивовано. Тим часом Петро сягнув рукою в кишеню і витяг таку саму срібну монету.
— Я до того, чи оця монета допоможе вам забути сьогоднішню подію. Ну, нікого ви не перевозили… Порома на річку не доправляли…
Бадя окинув поглядом чотирьох вершників. Це були дві сім’ї молдаван, про що свідчили постоли, кожушки та смушкові шапки на чоловіках і великі шерстяні хустки на жінках, які укутували всю постать.
— Діордію, — мовив він, — хіби ми сьогодні когось переправляли?
Спостерігаючи, як поромники підганяють пліт до свого берега, орудуючи довгими жердинами, Сава спитав тихо:
— Петре, а чого вони радили зазимувати? Така вже небезпечна дорога стелиться?
— Небезпечна, — так само тихо, щоб не почули дівчата, відказав Потурнак. — Найперша небезпека — ось-ось ударить холод. А друга та, що ми перетинатимемо Кучминський і Чорний шляхи. Цими шляхами орда по невільників ходить. Моли Бога, аби дні похмурими видалися. Нас тоді важко буде помітити у сірому одноманітті.
— А куди нам іти, ти хоч знаєш?
— Авжеж. По сонцю. Якщо йтимемо на схід з невеликим збоченням до півночі, то зрештою опинимося на Січі. Якщо ж візьмемо північніше, то вийдемо до Оріль-річки чи до Самари. Десь там і гнізда собі зів’ємо, і пташенят виведемо… Адже виведемо, Приблудо?
— Виведемо, виведемо, — відказав Сава.
Петро підсадив на коня Наталку, затим сам скочив у сідло, але не рушив з місця, дивився на поромників, які розбирали пліт. Коли вже все було повантажене на гарбу, він погукав молдавською: