Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Буна дзіва, земляки! Нехай Господь примножить ваше стадо!
— Буна… — відгукнулося від річки. — Хай і з вами буде Бог!
— Чи не підкажете, де нам перебратися на ту сторону?
Чоловік на березі подумав, а тоді відказав:
— Улітку можна було б і тут — уплав. А зараз вода ось-ось вкриється кригою…. Ідіть берегом. За кілька верст пором. Якщо ж його вже там немає, то доведеться йти до самого Тигина, а це далеко.
— Дякую, друже. Чи не продаси нам чотири вівці?
Пастух перемовився з жінкою, а тоді сказав:
— Ходи сюди, побалакаємо.
Вершник зліз з коня і подався через отару до берега. Довго про щось балакав з власником, а тоді дістав капшук і відлічив гроші.
— Петре, нащо нам аж чотири вівці? — поцікавився Сава.
— Неправильно питаєш. Треба запитати: чого тільки чотири? Нас четверо. Мандри правитимемо три-чотири тижні. Що їстимеш у дорозі? Попереду на багато верст безлюдна пустиня — ні села, ні хутірця. Правда, можна вполювати сарну чи зайця. А можна й не вполювати… Отже, тягни, Саво, найгладкіших овечок з отари. Хазяїн дозволив вибирати. До речі, то гагаузи… Ну, поміж собою по-гагаузькому балакали. Нас вони мають за втікачів.
— Ти що, тямиш по-їхньому?!
— Я знаю турецьку. А в них мови схожі…
— Звідки вони взяли, що ми втікачі? Хіба по нас видно?
— Молдавани завжди бунтують проти турків, а ті завжди когось із них ловлять. Чим-бо поясниш, що ми в зиму на той берег зібралися, як не втечею від чогось страшнішого, ніж морозна пустиня?
Потурнак витяг із сакви линви, якими намети напинали, і заходився прив’язувати овець в кінці сідел. Сава допомагав.
— Вони мусульмани? — запитав він.
— Православні. Через те їх турки й не люблять.
Від переправи залишилися поміст і вкопаний стовп. Ні порома, ні линви, яка з’єднувала б зі стовпом на протилежному березі, не було. Натомість на піску й пожухлому очереті виднівся слід човна, якого витягували на сухе, й глибокі сліди коліс. Угледівши те, Потурнак спохмурнів.
— Авжеж, — озвався він. — За тиждень-другий на той бік можна буде перейти й по кризі. Ось поромник і вивіз своє майно.
— А хіба до Тягина так уже й далеко? — спитав Сава.
— Далеко. Але річ не в тім. Вівчар сказав, що там турецька залога. Не займають тільки пастухів з отарами, бо зрештою товар опиняється на базарі в Акермані і в коморах яничарського гарнізону. Всіх інших обшукують. Маю підозру, що переслідувачі з фортеці вже там.
Приблуда завважив, що з лиця Потурнака, котрий вдивлявся в протилежний берег, зник вираз просвітління, який угадувався весь час, поки він їхав поруч з Наталкою. Очі його невідривно дивилися в сірувато-жовтий безкрай, на якому не було ні деревця, ні куща — сама тільки суха трава. Він довго видивлявся, ніби там блукало його щастя. Та раптом розвернув коня в бік лісу.
— Гайда звідси, — сказав.
Якийсь час вони їхали дорогою, що вела від порома. За півверсти Потурнак спинив коня і велів Саві з дівчатами заглибитися в ліс. Тоді передав Наталці повід від нав’юченого коня і чвалом поскакав лісовою дорогою.
За три версти від річки дорога роздвоїлася, і Петро повернув жеребця праворуч, по сліду коліс. Скоро він опинився на околиці невеликого села, хати й кошари якого ховалися за високими, викладеними з вапняку мурами. Біля крайньої стояла велика гарба з двома човнами, дошками, жердинами й линвою. Петро постукав руків’ям канчука по дошці. Враз завалував собака. По хвилі рипнула хвіртка і з’явилася смаглява молодиця. Угледівши чужого, вона враз сховалася.
На обличчі чоловіка, який вийшов їй на зміну, вгадувалася погано прихована тривога. Петро привітався, показав на віз.
— Твоє майно? — запитав.
Чоловік кивнув.
— Мені й моїм людям треба на той берег.
Господар виявився украй небалакучим. Він розвів руками, мовляв, та все ж уже розібране, а тоді сказав:
— Тигин…
— До Тигина день їхати. А нам треба зараз.
Чоловік знову розвів руками. Темно-оливкове обличчя виказувало в ньому гагауза. Йому було років двадцять. Срібна монета, що її показав Петро, справила на нього враження. Він сказав:
— Бадя… — і зник за хвірткою.
Бадя, або старший брат, виявився не з полохливих; з молодшим його поєднувало тільки небагатослів’я.
— Скільки? — запитав він.