Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Годі, отямся, — лагідно мовив Сава. — Все вже позаду…
Раптом зник вираз умиротворення з обличчя Савиного товариша. Він прислухався. А тоді вхопив порожній котел і, зачерпнувши з потоку води, хлюпнув на червоні язики ватри, від якої у надвечірнє небо струменів тонкий стовп диму. Тим часом від шляху гучнішав тупіт. Видно, коней гнали учвал. Чоловіки переглянулися, й Сава кинувся до осокора. По хвилі почувся його голос згори:
— Яничари! П’ятеро…
— Дим помітили? — стривожено запитав чорновусий.
Якийсь час Сава не озивався, а тоді відповів:
— Ні. Схоже, спішать по слідах купців…
— Шкода хлопців, — мовив співчутливо його товариш. — Пограбують їх. У кращому випадку…
Зашурхотіло. Сава сплигнув на землю.
— Може, й не пограбують, — сказав він. — Молдавани повідають, що ми питали дорогу на Кишинів. Ось вони й погонять тим шляхом. Їм не до грабунку буде… Звісно, якщо воїнів султана послали по наші душі.
— Я переконаний у цьому, — сказав чорновусий. — Сьогодні в Акерман прибув корабель зі Стамбула, про який оповідав імам. Цей мудрий чоловік усе збагнув. Моя хитрість спрямувати погоню по хибному шляху може вдатися, а може й ні.
— Молдавани можуть і не сказати, що ми цікавилися дорогою на Кишинів, — зауважив Сава. — Хоча б тому, що ти їм допоміг каруцу полагодити.
— Може й таке бути, — погодився чорновусий. — Тоді яничари погонять прямо на Тягин. Бо тільки там є переправа через Дністер. Їм, напевне, відомо, хто ми, а відтак неважко передбачити й напрямок нашої втечі. Хоча я й залишив для них двічі те саме хибне повідомлення про нашу втечу у Кишинів — одне в постоялому дворі, друге у купців, але чи клюнуть вони на цю наживку?
Тим часом страх, що несподівано відбився на обличчях дівчат, минав. Озвалася Наталка:
— Петре, куліш вичахне.
— Авжеж, сонечко, — відказав Петро. — Хай їм чорт, тим яничарам. — І до Меланії: — Ну, а ти як, отямилася вже? Отож-бо. Сідайте з Савою біля полумиска.
Сутінки вже плуталися в кущах і деревах обабіч дороги, та скоро й сам битий шлях став невиразним. Молдавські купці поцьвьохували батогами, але коней не стьобали. До темна вони вже й так сподівалися дістатися до Каушан. Раптом позаду почувся тупіт, який швидко гучнішав. З-за закруту дороги з’явилися рухомі білі цятки. Скоро вони перетворилися на верхівців.
— Яничари! — закричав їздовий останньої каруци.
Вершники швидко наближалися. Купці, зметикувавши, що втікати безглуздо, бо втечею тільки роздратували б дітей султана, їхали поволі.
Незабаром люди в білому на білих конях наздогнали купецькі упряжки. Передній, бородатий, з чалмою втричі більшою ніж голова, ревнув молдавською:
— Що везете?!
— Сіль, — відказав володар останньої каруци, щулячись від лютого погляду яничара.
Вершник вихопив шаблю, і чоловік, угледівши те, зомлів і впав у віз. А яничар, наблизившись, штрикнув вістрям один з лантухів.
— Сіль, — сказав.
А тоді звернувся до купців, які, спинивши коней, сиділи ні живі й ні мертві.
— Ви, молдавські тхори, скажете правду — житимете! Чи бачили чотирьох людей — двох чоловіків і двох жінок? На возі або верхи…
— Бачили, пане, — озвався передній їздовий. — Вони давно вже нас перегнали. На конях усі четверо.
— Двоє чоловіків і двоє жінок? — знову яничар уже не так вороже.
— Саме так, шановний…
Тим часом поплічники бороданя перевіряли, що в лантухах купців.
— Куди вони їхали? — поцікавився один з команди.
— Питали дорогу до Кишинева, — відказав той самий купець.
— На яких конях? Масть?! — нетерпляче гарикнув бородань.
— На жовтих, — почувся кволий голос їздового останнього воза, що вже опритомнів. — Троє на жовтих, один на мурому.
— Що це за люди?
— Родина турків. Чоловік, дві дружини й раб. Так сказав нам той чоловік. Він тямить по-нашому.
— Що він ще казав? — запитав яничар, знімаючи чалму і витираючи полою плаща чоло й голову.
— Питав, скільки часу їхати до Кишинева.
Яничар одяг чалму і, не мовивши й слова, стьобнув нагаєм коня. Решта — четверо — погнали за ним.
— Навіщо ти, Ювіцо, сказав неправду про коней турків? — Чорні очі чоловіка на широкому виді струмували злість. — Якщо їх зловлять, то й нас шукатимуть, аби покарати за приховання злочинців.