Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Саво, я божеволію, — сказала пошепки.
— Сонечко, я також… Від щастя.
— Ні, справді. Зі мною щось коїться. То, було, чоловік якийсь у сни приходив. Тепер ось я немовби побувала в іншому світі.
— Ага, ти на час ніби здерев’яніла, — сказав Сава. — Я вже був злякався… А який чоловік тобі снився?
— Певніше сказати, приходив у сни, немов наяву. Не казав нічого, а тільки дивився. Але погляд у нього був нелюдський.
— А на плечі в нього крук сидів? — спитав Сава.
— О, Боже, а ти звідки знаєш?! — здригнулася Меланія.
— Чоловіка того Оникієм звати. Оникій Колодуба. Він тебе відшукав аж у Сінопі. По сліду горя твого.
— Але ж то нечиста сила! — зойкнула Меланія.
— Не знаю… Але мені напевне відомо, що людям від нього лиха немає. Йому дано таке, чого не дано нікому, — бачити минуле й майбутнє, бувати в кількох місцях одночасно. Характерник він.
— Ти кажеш, лиха немає. Але ж я стала причинною після його відвідин.
— Ти не стала причинною. То нещастя твоє в тобі вирує. Мине час — і від нього тільки спомин залишиться.
— Саво, ти якось дивно говориш. Я не пам’ятаю тебе таким.
— Яким?
— Ну, ти немовби літня людина.
— Сонечно, вік людини справді вимірюється прожитими літами. Але буває, коли чоловік за два-три місяці переживе таке, чого іншому за все життя не звідати. Я зазнав і неволі, й поневірянь; бачив нелюдську жорстокість і безодню гріхопадіння. Це навчило мене зважати на головне і не помічати другорядного. Головне — життя, воля й любов до тебе — усе вкупі, бо без жодного з цих трьох і два інші позбавлені сенсу… Ти сказала, що побувала в іншому світі. Що ти там побачила?
Меланія довго не озивалася, та нарешті мовила:
— Я не можу всього сказати… Скажу, що була великою жінкою, ні — часточкою жінки-велетня, яка займала все небо. Я була однією з міріад земних жінок, які живуть життям тієї великої жінки. Саво, існує стільки ж великих жінок, скільки й племен на землі. Чим дужіша велика небесна жінка, тим міцніше її земне плем’я. На жаль, наша велика мати ослаблена.
— Тепер моя черга дивуватися, — сказав Сава. — А що ти ще там бачила?
— Не скажу — соромно. Але знаю, що ту небесну жінку живлять діти її земні. Як їх стає менше, то й вона слабшає. Якщо їх у неволю ведуть, то й частку її забирають. Коли діти її земні мовами чужими балакають, не розуміють одне одного, то й вона знетямлюється, а буває й причинною стає. Тоді чужинка приходить на нашу землю… Там, де великі жінки, час зовсім інший.
— Це що, день, тиждень, місяць, рік — все інше?
— Ну, мірило там інше. Так, якщо у земної жінки місячні тривають раз на місяць, то у великої — дев’ятсот років. Через кожних дев’ятсот років з неї погана кров виходить. У земному світі це означене великими кровопролиттями. Гине значна частина племені.
— Якогось одного чи всього світу?
— Та у всьому світі. Але хворіють великі по-різному, залежно від темпераменту. Найгостріше переносять недугу південки.
— А зараз вони що, на місячне слабують? Стільки-бо крові ллється!
— Ні, любий, великі жінки зараз мають в утробі. Коли розродяться, то то вже буде нове людство. Вони це знають і тепер ось виборюють для свого майбутнього потомства якомога більше простору під сонцем, неволячи, а то й просто знищуючи слабших великих жінок.
— Ти й справді з Оникієм зналася… — мовив Сава. — Слова твої дивні.
— Я ж казала — божеволію….
— Не схоже на божевілля. Це якесь одкровення. Слухай, таж люди народжуються щомиті.
— Справді. Народжуються весь час. А от нове людство приходить у земний світ дуже рідко. З’являться цілі покоління не схожих на нас теперішніх. Ну, подобою такі ж будуть, а от душею, сутністю людською інші.
— Гірші?
— Не гірші й не кращі. Інші.
— І коли те станеться?
— Не відаю. Знаю тільки, що великі жінки запліднені. Діти їхні, що з’являться на світ, ставши дорослими, поведуть війну з тими, хто народився до великих пологів, і знищать їх. Проллється стільки крові, скільки ще ніколи доти не проливалося в земному світі. Велика мати наша по тому заслабне, німою стане на кілька поколінь.
— У які роки те станеться? — запитав Сава.
— Не скажу, в які роки… Дванадцять поколінь мине, коли прийде велике лихо. — Меланія говорила тихо й невиразно, голос її долинав немовби зі сновидіння.
— І не можна буде уникнути того?
— Ні. Накреслено так.
— А потім, після лиха великого?..
Меланія на відповіла. Вона вже зовсім увійшла в сон.
Чоловік і жінка, що випасали в березі отару овець, насторожились, угледівши чотирьох вершників на гривастих конях, що виїхали з лісу. Та завваживши, що двоє з них жінки, заспокоїлись. Поряд з одним із вершників ішов на поводі нав’ючений кінь. Вершники зупинились, і один, скинувши смушкову шапку, погукав молдавською: