Останній дон
- Автор: Пьюзо Марио
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Анатолий Васильевич Онышко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній дон». Краткое содержание книги:
Також написав романи «Дурні вмирають» (1978), «Сицилієць» (1984), «Четверта К» (1991) і кілька кіносценаріїв. 1996 р. вийшов роман «Останній дон», який є завершенням «Хрещеного батька». В ньому діють герої прославленого роману та їхні нащадки.
За вечерею Данте допомагав Розі-Марії сісти за стіл, натирав донові сир, товаришив матері на кухні. Вона готувала синові його улюблені страви: курку з броколі й смажену ягнятину, приправлену часником та беконом.
Джорджіо завжди вражали гармонійні взаємини дона з Данте. Данте був дбайливий і уважний, вигортав курку та броколі в донову тарілку й начищав велику срібну ложку, якою дон набирав тертий пармезан. Данте жартував:
— Діду, — казав він, — якби ви поставили собі нові зуби, нам не треба було б натирати сир. Дантисти тепер нівроку, можуть вставити сталь вам у щелепи. Диво, та й годі.
— Я хочу, щоб мої зуби померли разом зі мною, — так само жартівливо відказував дон. — Я вже застарий для див. Чого б це Господові марнувати диво на такого старигана, як я?
Роза-Марія трохи чепурилася задля сина, і на її обличчі проступали сліди колишньої вроди. Вона, здається, тішилась, що її батько і її син такі приязні між собою, з її обличчя тоді зникала ненастанна стривоженість.
Джорджіо теж був удоволений. Він радів, що сестра начебто щаслива. При Данте вона була не така дратлива й смачніше готувала. Не дивилась на нього з осудом, її обминали звичайні нервові напади.
Коли дон і Роза-Марія стали облягатись, Джорджіо повів Данте до кабінету. У тій кімнаті не було ні телефонів, ні телевізора, жодних ліній зв'язку з будь-якою іншою частиною будинку. Двері були грубезні. У кабінеті тепер стояли два чорні шкіряні тапчани і чорні оббиті цвяхами стільці. Крім того, була шафка для віскі й невеличкий бар з малесеньким холодильником і полицею на склянки. Серед столу лежала коробка гаванських сигар. До того ж кімната не мала вікон, скидаючись на невелику печеру.
Обличчя Данте, надто пронозувате й цікаве, як на такого молодика, завжди бентежило Джорджіо. Очі Данте аж світилися хитрістю, а Джорджіо не подобалося ще й те, що він такий приземкуватий.
Джорджіо зготував обом коктейлі й запалив одну з гаванських сигар.
— Дякувати Богові, біля матері ти не носиш отих химерних капелюхів, — мовив він. — Чого ти їх узагалі одягаєш?
— Мені вони подобаються, — відповів Данте. — Й допомагають тобі, дядькові Петі й дядькові Вінсентові звернути на мене увагу. — Із хвильку помовчав і сказав пустотливим голосом: — У них я видаюся вищим.
Це правда, подумав Джорджіо, в капелюсі він здається гарніший. Із капелюхом тхоряче личко Данте ставало принадніше, без нього всі риси його обличчя немов розповзалися.
— Тобі не слід носити їх на роботі, — напучував Джорджіо. — З ними тебе легко впізнати.
— Мертві вже не патякають, — відрубав Данте. — Я вбиваю всіх, хто бачить мене на роботі.
— Небоже, годі мене дурити, — урвав його Джорджіо, — тут нема нічого дотепного, це великий ризик. «Родина» не любить ризикувати. А тепер про інше. Пішла чутка, ніби в тебе кривавий писок.
Данте вперше за всю розмову розлютився. Раптом він видався страхітливим. Відсунув свою склянку й запитав:
— А дід знає про це? Ти говориш від його імені?
— Ні, дон нічого не знає, — збрехав Джорджіо. Він був дуже досвідчений брехун: — Я йому нічого не казатиму. Ти його улюбленець, він може стривожитись. Але кажу тобі: не бери капелюхів на роботу і не брудни свого писка. Тепер ти «молот» номер один нашої «родини», але ти дістаєш занадто велику втіху від своєї роботи. Такі дії небезпечні й суперечать правилам «родини».
Данте немов не чув. Він замислився, а потім знов усміхнувся, заговоривши приязним тоном:
— Тобі, певне, розповів Піппі.
— Атож, — потвердив Джорджіо. Тепер він говорив стисло: — А Піппі найкращий. Ми поставили тебе з Піппі, щоб ти навчивсь, як правильно виконувати цю роботу. І знаєш, чому він найкращий? Бо в нього добре серце. Він ніколи не вбиває задля втіхи.
Данте немов прорвало, він аж заходився сміхом. Упав на тапчан, а потім покотився на підлогу. Джорджіо невдоволено поглядав на нього, думаючи, що небіж такий самий божевільний, як і його мати. Зрештою Данте підвівся, надовго припав до своєї склянки й сказав найзичливішим тоном:
— Отож ти сказав мені, ніби моє серце недобре.
— Саме так, — кивнув Джорджіо. — Ти мій небіж, але я знаю, що ти за один. Ти вбив двох людей через те, що розсварився з ними, й не питав дозволу «родини». Дон нічим не покарав тебе, навіть не вичитав тобі. Потім ти вбив якусь співачку, з якою спав цілий рік. Просто розгнівався. Ти дав їй «причастя», тож поліція не знайде її. І таки не знайшла. Ти гадав, ніби ти проворний і спритний, але «родина» склала всі свідчення докупи й визнала провину за тобою, хоч у суді тебе ніколи б не засудили.