Останній дон
- Автор: Пьюзо Марио
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Анатолий Васильевич Онышко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній дон». Краткое содержание книги:
Також написав романи «Дурні вмирають» (1978), «Сицилієць» (1984), «Четверта К» (1991) і кілька кіносценаріїв. 1996 р. вийшов роман «Останній дон», який є завершенням «Хрещеного батька». В ньому діють герої прославленого роману та їхні нащадки.
— Тено, ти, певне, ніколи б не подумала, що ми родичі, правда? — запитала Клавдія.
— Ніколи, — сказав Скіппі Дієр. Проте Атена подивилась на них обох і промовила:
— Ви обоє дуже схожі між собою, — і Кросс бачив, що вона не жартує.
— Тепер ти вже знаєш, чому я люблю її, — заговорила Клавдія до Кросса.
Атена на хвилину припинила свої вправи й звернулася до Кросса:
— Вони сказали мені, ніби ви можете допомогти. Але я не бачу як.
Кросс намагався не дивитись на неї, намагався не бачити сонячне золото кіс на зеленому океанічному безмежжі.
— Я вмію переконувати людей, — озвався він. — Якщо правда, що тільки ваш чоловік перешкоджає вам повернутися до роботи, то, може, я поговорю з ним і укладу угоду.
— Я не вірю, що Боз дотримається якоїсь угоди, — відповіла Атена. — Студія вже пробувала порозумітися з ним.
— Атено, — заговорив Дієр голосом, що, як на нього, свідчив про покору, — тобі справді нема чого хвилюватись, я обіцяю тобі. — Проте навіть сам собі він видався непереконливим і пильно спостерігав своїх співрозмовників. Він знав, як уміє Атена приголомшувати чоловіків: адже актриси, коли хочуть, стають найчарівніші в світі, проте не помітив у Кроссі жодних змін.
— Скіппі просто не хоче змиритися з думкою, що я можу покинути кіно, — говорила Атена, — для нього це вкрай важлива річ.
— А для вас ні? — сердито запитав Дієр.
Атена довго й холодно дивилася на нього.
— Колись, була важлива. Але я знаю Боза. Мені треба зникнути, почати нове життя. — Атена пустотливо всміхнулась. — Я проживу й десь-інде.
— З вашим чоловіком я можу укласти угоду, — втрутився Кросс, — і запевняю, що він дотримуватиметься її.
— Атено, — довірчо заговорив Дієр, — у кінобізнесі є сотні таких справ, зірок завжди залякують якісь божевільні. Ми маємо надійні способи боротьби, насправді тут нема жодної небезпеки.
Атена й далі вправлялася. Одна нога несподівано показалася над її головою.
— Ви не знаєте Боза, — промовила вона, — а от я знаю занадто добре.
— А Боз єдина причина, чому ви не можете повернутися до роботи? — запитав Кросс.
— Так, він переслідуватиме мене довіку. Ви забезпечите мені захист, поки я зніматимусь у фільмі, а що потім?
— У мене ще ніколи не провалилась жодна угода, — зауважив Кросс. — Я дам йому все, чого йому заманеться.
Атена припинила вправи і вперше подивилася Кроссові просто у вічі:
— Я ніколи не зможу покластися на угоду з Бозом, — відповіла вона й відвернулась, немов відпускаючи їх.
— Даруйте, що я згаяв ваш час, — мовив Кросс.
— Я часу не гаяла, — приязно відповіла Атена, — я виконувала свої вправи. — І знову подивилася йому просто у вічі: — Я ціную ваші зусилля. А сама я немов намагаюсь удавати безстрашність, наче в якомусь своєму фільмі. Бо я й справді залякана до смерті. — Швидко опанувала себе й додала: — Клавдія й Скіппі протуркали мені вуха про ваші славетні вілли. Якщо я приїду до Веґаса, ви дасте мені яку-небудь, щоб я там заховалася?
Обличчя Атени було поважне, проте очі іскрилися сміхом. Вона показувала Скіппі й Клавдії свою владу і вочевидь сподівалася, що Кросс скаже «так», навіть зі звичайної галантності.
— Вілли звичайно зайняті, — всміхнувся Кросс. З хвилину помовчав і додав із такою поважністю, що решта були приголомшені: — Та якщо ви приїдете до Лас-Веґаса, я гарантую, що вам ніхто не зашкодить.
— Ніхто не годен зупинити Боза, — заговорила Атена просто до Кросса. — Він не переймається тим, що його можуть зловити. Хоч би що він робив, він це зробить прилюдно, щоб його бачили геть усі.
— Але чому? — нетерпляче спитала Клавдія.
— Бо колись він кохав мене! — сміючись, відповіла Атена. — І тому, що я тепер живу краще, ніж він. — З хвилину подивилась на них усіх. — Хіба не ганьба, коли двоє людей, пов'язаних коханням, починають ненавидіти одне одного?
Тієї миті розмову урвала південноамериканська служниця, привівши на терасу якогось чоловіка. Прибулець був високий, гарний, вишукано вбраний: костюм від Армані, сорочка від Тернбулла й Ассера, краватка від Ґуччі, туфлі від Беллі. Він одразу забурмотів вибачення:
— Міс Аквітан, служниця не сказала мені, що ви зайняті. Можливо, її злякала моя емблема, — і він показав їй свій значок полісмена. — Я просто прийшов, аби докладно розпитати про інцидент, що стався минулої ночі. Я можу зачекати. Або прийти пізніше.