Останній дон
- Автор: Пьюзо Марио
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Анатолий Васильевич Онышко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній дон». Краткое содержание книги:
Також написав романи «Дурні вмирають» (1978), «Сицилієць» (1984), «Четверта К» (1991) і кілька кіносценаріїв. 1996 р. вийшов роман «Останній дон», який є завершенням «Хрещеного батька». В ньому діють герої прославленого роману та їхні нащадки.
— Він був хорошим учнем, — розповідав Піппі, — має тверду вдачу й фізичну силу. Він дуже проворний і розумний. Але він дістає забагато втіхи від своєї роботи. З Баллаццо він змарнував чимало часу. Він говорив із ними десять хвилин, перше ніж стрелив у жінку. Потім чекав іще п'ять хвилин і тільки тоді вбив Баллаццо. Таке мені не до вподоби, та головна біда в тому, що ніколи не знаєш, коли це призведе до небезпеки, важить кожна хвилина. При інших операціях він був без потреби жорстокий, немов повернувшись назад у ті давні часи, коли вважали, ніби людей краще вішати на гаку для забитої худоби. Я не хочу розповідати вам подробиць.
— Це тому, що цей чортів небіж коротун, — сердито заговорив Джорджіо. — Клятий ліліпуток. Та ще й носить оті одоробла на голові. Де, в біса, він дістає їх?
— Там само, де купують свої капелюхи негри, — пояснив добродушно дон. — На Сицилії, де я ріс, кожен носив якісь кумедні капелюхи. Хто його зна чому. І кому яке діло? Що ж, годі про дурниці. Я теж носив кумедні капелюхи. Мабуть, це в нас у роду. Його мати змалку вкладає йому в голову всілякі дурниці. Її годилося б удруге видати заміж. Удовиці неначе павуки. Вони забагато тчуть.
— Але ж він добре впорується зі своєю роботою, — з притиском мовив Джорджіо.
— Краще, ніж міг би Кросс, — дипломатично докинув Піппі. — Але часом я думаю, що він такий самий навіжений, як і його мати. — Піппі помовчав. — Інколи він навіть лякає мене.
Дон набрав ложку сиру й запив вином.
— Джорджіо, — мовив він, — напоум свого небожа, нехай він виправиться. Бо коли-небудь це може стати небезпечним для всієї нашої «родині». Але не кажи йому, що напучення йде від мене. Він надто молодий, а я старий, він не послухає мене.
Піппі і Джорджіо знали, що це неправда, але знали й те, що коли старий хотів заховати свою руку, то мав слушні підстави. Тієї миті вгорі почулася чиясь хода і хтось став спускатися сходами. До їдальні зайшла Роза-Марія.
Чоловіки з жахом побачили, що в неї один з її нападів. Вона була розпатлана, химерно розмальована, в зіжмаканому одязі. Ба більше, її рот був відкритий, та слів не чулося. Замість говорити вона вихилялася тілом і махала руками. Її жести на відміну від нечутних слів були навдивовижу промовисті. Вона ненавиділа їх, зичила їм смерті, прагнула, щоб їхні душі довіку горіли в пекельному вогні. Вони мали вдавитися їжею, осліпнути від вина, їхні прутні мали повідпадати, коли вони спатимуть з дружинами. Потім схопила тарілки Піппі й Джорджіо й пожбурила їх на підлогу.
Це все їй дозволяли, проте першого разу, багато років тому, коли в неї стався перший напад, вона перекинула й донову тарілку, і він звелів схопити її й замкнути в кімнаті, а потім спровадив її на три місяці до спеціального притулку. Навіть сьогодні дон сквапно накрив покришкою свою мисочку з сиром: Роза-Марія плювалася на всі боки. Зненацька напад минув, вона враз заспокоїлась і заговорила до Піппі:
— Я хотіла попрощатися з тобою. Сподіваюсь, ти помреш на Сицилії.
Піппі відчув, як його серце стислось несвітським жалем. Він підвівся і пригорнув її. Вона не пручалась. Поцілував її в щоку і промовив:
— Мені краще померти на Сицилії, ніж повернутись і бачити тебе в такому стані.
Роза-Марія вивільнилась з його обіймів і чимдуж збігла сходами вгору.
— Дуже зворушливо, — майже насмішкувато сказав Джорджіо, — але тобі не доводиться стикатися з нею щомісяця. — В його тоні вчувалася злість, але всі вони знали, що Роза-Марія вже проминула менопаузу і напади трапляються в неї частіше, ніж раз на місяць.
Дон, здається, був найменше збентежений доньчиним нападом.
— Їй стане краще, або вона помре, — озвався він. — Якщо я не відішлю її геть, — і звернувся до Піппі: — Я дам тобі знати, коли можна повертатися з Сицилії. Втішайся відпочинком, ми вже старі. Але пильнуй за новими людьми і набирай їх для анклаву. Це вкрай важливо. Треба мати людей, на яких можна покластись, які не викажуть нас, у яких омерта в крові, а не тих негідників, що народились у цій країні й хочуть жити в достатку, нічого не плативши.
Наступного дня, коли Піппі вже летів на Сицилію, Данте викликали, на уїкенд у дестамську кам'яницю. Перший день Джорджіо дозволив Данте провести з Розою-Марією. Було зворушливо бачити, які віддані одне одному мати й син, біля матері Данте мов перероджувався. Він не вдягав своїх кумедних капелюхів, водив її на прогулянку навколо всього маєтку, запрошував куди-небудь на обід, прислужував їй, немов галантний французький кавалер вісімнадцятого сторіччя. Коли в матері проривалися істеричні сльози, він колисав її у своїх обіймах, і з нею ніколи не ставалося нападу. Між собою вони завжди розмовляли довірчим, стишеним голосом.