Я надіслала йому просто милий смайлик.
Те, що я не написала йому ніяких гнівних повідомлень, ще не свідчило, що я заспокоїлася. В душі почало зароджуватися розуміння того, що моя залежність повертається: я знову мрію про зустріч, чекаю повідомлень, Ілля знову стає реальним. Поділитися цим з близькими я не могла: було соромно, що я знову дозволила йому обплутати мене павутиною порожніх обіцянок і красивих слів. І я розуміла, що не зможу і надалі так спілкуватися, Іллю потрібно було додати в чорний список.
Я переконалася в цьому остаточно ввечері, коли Ілля також надіслав мені смайлик, точніше, картинку з будівлею вокзалу.
«О, милий, ти їдеш до мене? Я така щаслива! Тобі купити квитки на потяг з Києва до мого міста?»
«Бери на ранок. Поспішай, я не можу більше чекати».
Я зателефонувала Іллі, але він не відповів.
«Милий, нам потрібно обговорити конкретну годину, я готова придбати квитки», — написала я, але Ілля більше не відповідав.
Я відчувала себе божевільною — реально готова була придбати ці квитки на поїзд і надіслати йому, аби він знав: для мене це серйозно. Впевнена, що Ілля розумів це, тому й мовчав. Ще одне його повідомлення, і відбувся б вибух. Через дві години я трохи прийшла до тями і знову написала йому:
«Не хвилюйся, Ілля, я жартувала. Я ж знаю, що ти не приїдеш. Хоча, якщо чесно, я втомилася від порожніх обіцянок».
Ілля продовжував мовчати, і я лягла спати.
Я не пам'ятаю, коли він мені відповів: наступного дня чи через день, але це була чергова порожня фраза:
«Знаєш, я теж втомився. Піду нап'юся з горя. Якщо хтось спитає, всі претензії до Маковцевої».
Начебто весело, можна і далі мило спілкуватися, але що потім? Нічого. Адже зустрічі не буде. Ілля не хоче цього. Що робити? Тільки чорний список міг мене врятувати, але для цього потрібен був привід. Я не могла просто так взяти і заблокувати Іллю, бо відчувала б себе винуватою в тому, що сама відмовилася від кохання, своїми власними руками все знищила. Але скільки ще можна було страждати?
Була субота. Я, знесилена, лежала в ліжку і не знала, як бути. Лист. Так, мій прощальний лист, який я готувала на Новий рік! Може, настав час відправити його зараз? Я кинулася до ноутбука і знову почала друкувати. Сльози лилися по моїх щоках, але в той же час мені ставало легше. Ось зараз я надішлю Іллі все це, і він знатиме, як сильно я його кохаю… Стоп.
Скільки разів я писала йому про свої почуття і що отримувала натомість? Лише порожні обіцянки. А скільки разів він казав мені, що я начиталася любовних романів і поводжусь як дитина? А його ставлення до прощальних листів?
«Замість того щоб вирішувати проблеми, ви пишете листи і прощаєтеся. Чого ви цим домагаєтеся? Хочете піти — йдіть, не потрібно зайвих слів», — сказав мені Ілля одного разу.
Я знову розплакалася. Я не могла достукатися до його серця, він не відкривав мені свою душу. Що б я не написала, це нічого не змінить. Але далі так спілкуватися я вже не маю сили, це знищить мене. А просто піти… Ні, я собі цього ніколи не пробачу.
Я злегка переробила листа. З прощального він перетворився на опис моїх почуттів до нього. Це була моя остання спроба достукатися до нього. І я його відправила:
«Коханий, коли у нас все тільки починалося, ти робив все, щоб наше спілкування було найромантичнішим і дивовижнішим у світі. В один прекрасний момент мені раптом здалося, що ми насправді можемо бути разом, з'явилися мрії, а потім біль від того, що вони не можуть втілитися в реальність. Але ти і тут мені підіграв, створюючи ілюзію, що кохаєш мене безмірно, але не віртуально, а по-справжньому, і я повірила.
