Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Ці жуки дивовижні, — сказав Анемподест.

— Ми таких десь вже бачили, правда ж, тату? — повідомила дівчина, і зайди змовницьки перезирнулися.

— Жуки, себто Colepteris, — не диво, — доклав свого міркування актор. — Адже справжнє диво, повірте мені, пане-кумплю, завше в однині. А таких ось ветхих звірят-хробакожерів, за попущенням Божим, вже бачимо кілька.

Анемподест замислився над цими словами, а потім запитав:

— А у вашої… доньки є ще сестри?

— Ні, — відповів Каштан, потім вишкірився, присів, заглянув прочанинові в очі й раптом зареготав. Робив він це показово, ретельно розсуваючи щелепи. Нікта незворушно спостерігала за ними.

Прочанин почервонів, вихопив загостреного тесака і грізно утупився у костоголового. Якби він спромігся подивитися на себе збоку, то здивувався б рішучості, що накреслилась на його обличчі.

Костоголовий замурмотів:

— Я ж не хтів вас образити, пане-кумплю-брате, аж ніяк, перепрошую…

Нікта хвилястим кроком, що змушував тріскотіти тканину на її стегнах, підійшла до Анемподеста, торкнулася гостряка вузькою пещеною долонею і спитала:

— Ви ж не скривдите мого батька, правда ж, достойний брате?

Голос у неї був низький, переливчастий. Анемподест перевів погляд з Каштана на її долоню, на видовжені нігті із залишками кармінової фарби й набрів на думку, що ця дівчина, певне, все своє куце життя прожила як шляхетна панна. «Невже ті пияцюги-актори ніколи не примушували її прати майтки?» — здивувався він і сказав:

— Я йду до Гробу Господнього. Наді мною не можна сміятися.

— Над ким не сміються, над тим плачуть, — відповіла дочка костоголового. Анемподест міг би заприсягтися, що її зіниці вибухнули раптовим розширенням, а обличчя помудрішало. Причинний змій прочанина відповів на ці перетворення остаточним розгорненням: затверділий прутень знайшов у штанах дірку, розсунув борти підрясника і вистромився назовні у всій своїй безпосередності. Нікта подивилась на пурпуровий авангард своєї перемоги, посміхнулась і сказала:

— Отже, нас вибачено…

Анемподест відчув: шкіра на його настовбурченому обличчі от-от спалахне. Він кинув зброю і побіг по лісу.

Не пам’ятаючи себе від сорому, він схопив дзеркало, шмату і поплентався до халабуди. Він примусив себе молитися до полудня, але губи Нікти вперто стояли перед очима, а прутень залишався напруженим і твердим, мов залізо. Якесь сердите згущення пульсувало у глибинах його мозку, не даючи й на мить відволіктися від видіння. Коли він заплющував очі, то бачив кошлату — і теж пульсуючу — червону хмару, з якої випливав привид напіврозтуленої Нікти. Вологі губи привида розкривалися від бажання, і сердите згущення з Анемподестової голови нестримно перетікало у кінчик прутня, виснажуючи його сверблячкою. Змучений, він врешті-решт згрішив правицею й обкрапав землю розпеченим сім’ям, а коли виверження вулкана вичерпалося, прихилився до дзеркала, огорнув плечі шматою й дозволив собі провалитися у драглі забуття. Сонце нагріло повітря, тіло розслабилося у тому теплі, й тепер він остаточно увірував, що весь Хирлицький ліс охоронятиме його спокій.