Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Неможливо було визначити колір її широко розставлених очей. Спочатку прочанинові здалося, що вони тиховодно-сірі, подібні до відображень підхмарків на гладіні ставків або ж до луски коропів-перестарків. Потім йому ввижалося, що в тих очах просвічується то розбіг бузкових заштрихів, то відблиск помаранчевого сяйва… Губи дівчини були напрочуд рельєфними. Вони хтиво-безвідповідально — на межі підліткової негармонійності — сполучалися з чітким, майже хлопчачим, окресленням підборіддя.

Анемподест ковтнув слину.

Дівчина повільно повернула до нього обличчя і посміхнулась. Прочанин зауважив, як сполохано ворухнулися ніздрі її різьбленого носика. У цьому порусі він відчув заклик плоті. Не той, звичайний, що від часів Єви випромінює кожне дозріле тіло, а гострий, раптовий, ушкоджуючий і отруйний, подібний до бджолиного укусу.

У цю мить чуперадло підстрибнуло, пересмикнуло вижовклою мармизою й прорекло:

— У відображень багато родичів, але дзеркало — найсправжнісінька сирота!

Анемподест підібрав од землі гілку, подібну до палиці, і сказав, повільно розставляючи слова на бойові позиції:

— Мир вам, добрі люди. Це — моє дзеркало. Воно зовсім не сирота. Аж ніяк.

— Авжеж, — легко погодився зайда, у якому Анемподест нарешті розпізнав стертого пиятиками, мандрівками й цинковими гримуваннями комедіанта, — це безумовно й безсумнівно ваше дзеркало, пане-кумплю. Ви ж його теперішній володар, сповідник, брат і вуйко. Я ж мав на увазі, скажімо так, суто метафізичне сирітство сього предмета… А чи не помітили ви, високошанований Господарю Дзеркала, що взуттю, зробленому у Кракові, притаманна таємнича властивість вужчати й тіснішати при повному місяці? Останні ночі місяць круглий, немовби та сра… Я хотів, перепрошую, сказати: «як срібляк»… І я ось, повірте, не можу ступити однісінького кроку без того, щоб не спізнати знавіснілого й шкірощемного кінцівкового страждання…

— Співчуваю вам, достойний пане, — відповів на те прочанин. — А співчував би вам ще глибше, якби ви були, пане, такі добрі, аби щиросердо звідомити ваше ім’я і ту мету, на шляху до котрої ви завітали у ці небезпечні для мирних подорожніх місця.

— Охоче, охоче! — вишкірився рідкозубою пащею чужий. — Хоча ми й не належимо до князів світу сього, чиї гучні імена змушують вклякати або ж розбігатися від жаху ординарну сірому, але з радістю повідомимо вам свої назвиська, не обтяжені, до речі, жодним злочином із перелічених у Литовських Статутах. Освічені й тямущі люди звуть мене Hippocastanem, себто Кінським Каштаном. А мою доньку я насмілився — не без відома Святой Церкви — наректи Ніктаменою, а в ужитку Ніктою, й це сиґніфікантне[89] ім’я пішло малій на користь. Ми, отже, є мандрівниками буремних часів. Завітали ж сюди ми, певно, волею Божою… Що ви ще хочете знати про нас, о Господарю Дзеркала?