Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— А ти знаєш назву своєї явності, Витискуваче?

— Авжеж, знаю. Назва ця: латиною — Універсум, прабатьківською — Всесвіт, мовою ж еллінів — Ойкумена.

— Не вгадав. Ніякий не «універсум». Та явність, у якій зараз хропе й пускає слину твоє важке тіло, називається Опорною Реальністю. Або ж Матнею.

— Як?

— Матня[102].

— Хто це придумав?

— Ваш Деміург. Творець Опорної Реальності.

— Себто Всевишній?

— Ні, не Всевишній. Той, кого ти називаєш Всевишнім, попустив Деміургам витіснити з явностей більшу частину Напередвизначеності, чи то пак Зумовленості. От завдяки цьому Попущенню і ми з тобою, і всі люди, а не тільки Деміурги, маємо свобідну волю і здатність до переселення.

— Не розумію.

— Зрозумієш згодом. Зараз ми йдемо на Картагенський Карнавал.

— Припустімо. А це далеко?

Він озирнувся навколо. Скільки сягав погляд, тяглося одноманітне, всіяне пласким камінням, гірське плато. Низькі хмари повільно пересувалися зеленуватим небом. «Опадло», — повторив він подумки. І ще раз: «Опадло».

— Ця явність вужча за Матню. Тут не видно зірок і немає нездоланних відстаней.

— Якщо все це протриває довго, високошановна Сапфіро, то моє inernus[103] тіло (яке ти чомусь називаєш «важким», хоча воно не важче за присутнє, лише гірше одягнене) схопить нежить, а потім й сухоти у тому мокрому лісі, і коли я нарешті повернуся в нього, то не проживу довго.

— Тоді скоріше звільнишся. Матня — не таке місце, де варто затримуватися надовго, повір мені, Витискуваче. Вашого працелюбного Деміурга чекають превеликі неприємності. І невідомо, чи він зможе відбити напад Спрощуючих Сил, не згортаючи свою явність у Сіру Крапку.

— Себто, як я розумію, можлива неабияка катастрофа в моєму світі.

— Який здогадливий! — Сапфіра раптом підскочила до нього і поцілувала у самісінькі губи. Цілуватися вона вміла: її гарячий і довгий язик промкнувся крізь зуби прочанина і хтивим звірятком доскочив до самої горлянки. Її тіло на мить притиснулося до причинного змія учня авви Макарія і розбудило його. Несамовільно опустивши руки, він відчув під долонями стегна дівчини і — як здалося йому — зрозумів, чому її назвали Марципановою Акробаткою. Він втиснув пальці і тканину їй між сідниці. Дівчина заклично застогнала.

— Це ж я, чуєш, я-я-я мала зустрітися з тобою, мій солоденький. Але в гнилій Матні все тоді зіпсувалося, і дзеркало, певно, потрапило у лапи Карни.

— Нікти, — виправив прочанин, ще глибше вминаючи рейтузи углиб акробатки. — Воно потрапило до Нікти.

Сапфіра різким віддихом звільнила легені від повітря, потім повільно вдихнула, розгортаючи тверді півкулі перс. Чи так здалося колишньому власникові дзеркала, чи то насправді, тіло Марципанової Акробатки почало світитися. «Може, це демониця, суккуб?» — випірнули залишки його обережності.