Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
— Ну давайте...
Але навіть у спальні, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
І лише тоді натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однією годі й думати!). Ох же ж і стрельнуло! По-моєму, ще дужче, ніж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив («Ще сусіди позбігаються!»).
Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?
За сніданком я вже сидів мовчазний і похмурий. Ява поглядав на мене і підморгував — намагався підтримати.
Мляво прожовуючи яєчню з салом, я думав. Я думав про те, що треба якось, не брешучи (ні в якому разі!), вислизнути з дому, щоб піти шукати артиста.
А нащо брехати! Похід у Театр юного глядача так чи інакше в нас заплановано. То ми підемо не через кілька днів, як збиралися, а сьогодні. І по дорозі до юного глядача завітаємо в інші театри і пошукаємо того артиста.
Вистава починається о дванадцятій, а зараз ще десятої немає, ми встигнемо.
Дядько не став заперечувати, коли я сказав про театр, тільки роздумливо промовив:
— А може, й мені з вами? Як ви думаєте?
Ми думали, що це зовсім зайве і не потрібне, він нам тільки заважатиме. І я поспішив сказати:
— А хіба вам цікаво? Там же все дитиняче! Якби я був дорослий...
Чи вгадав дядько мої думки, чи ні, але він усміхнувся:
— А то й правда. Ідіть самі. То я пожартував. Але якщо знову десь загубитеся — завтра ж додому.
Дядько дав нам гроші, ми повдягали новенькі хрумтливі сорочки, випрасувані штани, лискучі, ще не взувані жодного разу черевики і пішли.
Не знаю, як ви, але я, коли на мені все нове, відчуваю себе, наче голий. Здається, що на мене всі дивляться, і соромно, ніяково, і хочеться сховатися від людських очей. Кінчається завжди тим, що я або тернуся рукавом об стінку, щоб замазатися, або пляму на штани посаджу, або черевик носаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. Тоді мені легше. От і зараз, як ми вийшли на сходи, я одразу проїхався ліктем по поруччях, зробивши таким чином на сорочці брудну смугу,— і тільки після того ми вийшли на вулицю. Та все одно у новому було незручно і мулько: ногам у черевиках, як у колодках, а комірець шию тре, мов хомут,— щоб повернути голову, треба всім тілом повертатися. І чого це у театр не можна ходити в звичайній одежі? У театр же йдуть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе дивилися! Я, якби був великий начальник, видав би навіть наказ, щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, я начальником ніколи не буду. Бо я хочу льотчиком...
Ми сіли на тролейбус і поїхали на вулицю Червоно-армійську у Театр музкомедії. Ми почали з нього, бо мені чомусь здалося, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч — каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися — відчиняються. Зазирнули — і там нікого.
— Може,— кажу я,— ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява.— Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нікого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені, мабуть. Репетирують. Пішли!
Та тільки ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на міліцейський, кителі.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
І тоді Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною.— Це вже я докинув.
Молодиця засміялася:
— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів п'ятдесят літ, як нема. Було б раніше.
Ява похоробрішав:
— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?
— Він у тринадцятій квартирі живе,— ляпнув я.
— Тепер зрозуміло,— сказала молодиця,— але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?
Ми з Явою перезирнулися.
— Прізвища ми не знаємо,— сказав я,— але знаємо, що він грає царя.
— А де ж він того царя грає? В якому театрі?
— Не знаємо ми.
— От тобі раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?