Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Стали ми під ліхтарем (уже й ліхтарі засвітили!), давай роздивлятись.
Ловкенький годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, і на ньому замість цифр — рисочки золоті. І стрілки теж золоті. І тих стрілок не дві, а цілих три. Третя, довга і тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бігає — секунди од міряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.
— Ану,— каже Ява,— наміряй.
— Не хочу.
— Чого там. Раз ти все одно вроді вкрав, то хоч наміряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
— Не хочу я чужий годинник носити.
— Іч, який гордий — без хліба над водою... Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
І він узяв у мене годинник, і начепив на руку, й одразу став ніби на п'ять років старший. Навіть обличчя в нього посоліднішало — строге й серйозне стало. Він ішов і гордо ніс руку з годинником, відставивши її вбік, пряму й нерухому, як палка, і скоса поглядав на неї. Інколи він згинав її в лікті і підносив до очей — дивився, котра година. А мене не помічав і не говорив ні слова, наче мене й на світі не було.
І стало мені прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, «мій», я всі муки душевні за нього прийняв... А носить його Ява і ще й хизується, сатана...
Коли ми пройшли всю набережну і підійшли до моста імені Патона, я нарешті не втерпів і сказав:
— Досить! Давай сюди! Знімай! А то ще... зіпсуєш. А мені відповідать.
Зітхнувши, Ява неохоче зняв годинника і знову став на п'ять років молодший і несолідний, такий, як і був.
Я сховав годинника в кишеню і тільки тоді заспокоївся. Потім згадав:
— Я ж забув тобі сказати: на мосту мені якась тітка три копійки дала.
— О! — стрепенувся Ява.— То чого ж ми пішки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.
— Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тітка мені милостиню дала, розумієш,— думала, що я старча!
— Га-га! Інтересно! — второпав нарешті Ява.— І що ж ти з ними робитимеш?
— От я ж і не знаю...
Справді, становище було дурне. Взять собі? Нізащо!.. Викинуть? Гроші тільки пани, капіталісти викидають.
Думали ми з Явою, думали і нарешті вирішили — віддать справжньому старцеві, як тільки стрінемо...
— Аз годинником це навіть цікаво вийшло! — з запалом сказав Ява, і в очах його з'явився хортячий блиск.— Просто здорово! Це ж все одно, як злодія ловити! Між іншим, дуже важливо те, що ми знаємо, де він живе. У тринадцятій квартирі...
— Надзвичайно важливо! — пхекнув я.— Ти знаєш, скільки у Києві тринадцятих квартир? Щоб обійти їх усі — нам життя буде мало...
— І все одно — це дуже цікаво...— не здавався Ява.— І схоже — як ловити злодія... Тільки тут навпаки... Навпаки, розумієш... Злодії ловлять потерпілого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кіно! Скажи?!
— Буде зараз нам кіно, побачиш, що нам зараз тітка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволіла від хвилювання...
...Тітка нам нічого не сказала. Вона мовчки лежала на канапі з компресом на голові. Нам сказав дядько... Він сказав:
— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепі надавав, що ви б у штани завтра не влізли. А оскільки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу: ще хоч раз щось таке — і я негайно купую вам квитки і того ж дня одправляю назад у Васюківку. Я через вас вдівцем залишаться не хочу. Тітка трохи не вмерла від хвилювання. Бачите, лежить ондо з мігренню.
Ми стояли, похнюпивши голови, і щось белькотали про те, як ми були в кіно, а потім каталися на чортовому колесі, а потім... були в гостях у однієї знайомої дівчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от і адреса точна... можете перевірити) і як нас там добре приймали, і частували, і показували телевізор, і не хотіли відпускать, і... ми більше не будемо!
Потім ми випили чаю («ми ж у гостях отак-о наїлись») і голодні лягли спать.
...Ми лежимо і не можемо поснути.
На мене находить приступ запізнілого каяття. Совість точить мою душу, як шашіль дерево.
— От як паршиво виходить! — з гіркотою шепочу я.— Хочемо стати героями, а тільки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо... Тільки за один день скільки! Артиста обдурили, обікрали, міліцію з ніг збили, троячку протринькали, тітці брехали, .дядькові брехали, навіть... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стільки брехати і стільки нечесних вчинків робить? Якщо так, тоді весь той наш героїзм — нічого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжні герої передусім чесні, благородні люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крісто, капітан Немо, Котигорошко, Покришкін... Ніколи вони не брехали. А ми — брехуни й жуліки...
Ява зітхає і погоджується зі мною: