Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Спершу я хотів перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потім мені враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змінити.
Слухаючи Явину розповідь, Валька весь час ойкала і сплескувала руками:
— Ну ти диви!.. От же ж!.. Оце-то да!..
А коли Ява скінчив, схвильовано сказала:
— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста...— І раптом очі в неї заблищали: — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист. Максим Валер'янович. Він уже на пенсії, не виступає, але він знає всіх-всіх артистів. Він ще до революції грав на сцені. Ви йому опишете вашого «царя», і він напевне впізнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче він знав, що існує на світі такий Максим Валер'яно-вич. Та ще ж невідомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб відмовлятися.
— А він дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозуміти, що я згоден.
— Та, мабуть. Він часто хворіє і взагалі здебільшого дома сидить. Ходім.
Знайомий нам двір на вулиці Січневого повстання зустрів нас веселою гучною музикою — якісь молодята, що товклися на балконі другого поверху, крутили магнітофон. Я подумав, що це добра прикмета,— у кіно, наприклад, коли щасливо вирішується якесь діло, завжди грає весела музика.
Ми з Явою бадьоро закрокували під музику до флігеля, певні, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: «Ні, не сюди»,— і звернула в темне підворіття. Ми з Явою почервоніли,— це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в підворітті було темно і вона нічого не помітила.
З підворіття ми вийшли на задній двір, до старих ско-собочених сараїв. Сараїв було багато, одні двоповерхові, з дерев'яними сходами і вузьким містком уздовж другого поверху — як на пароплаві, інші — низькі, приземкуваті. Між сараями, у темних щілинах, зелено світилися котячі очі.
Ми проминули сараї і почали спускатися стежкою, що гадючилася між кущів дерези.
Ліворуч починалася Лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зелені дерев, кущів та бур'янів різних, кам'яний фортечний мур з бійницями. Під муром у гущині таємнича темінь, звідти тхнуло вільгістю, холодом, пріллю...
— От де у сищиків-розбійників грати! — заздро шепнув мені Ява. Я кивнув. Да-а, у сищиків-розбійників тут... точно!
Попереду сліпучо засяяла на сонці золота баня якоїсь дзвіниці. А праворуч од бані... Знайоме діло! Щогли високовольтної лінії. Повз наше село оці велетенські залізні лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.
Ми спустилися до дзвіниці. Товста залізна брама була відчинена, і склеписте підворіття вело у внутрішній двір Лаври.
Валька хотіла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:
— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?
— Ет! — досадливо поморщився я. Мені не терпілося якнайшвидше вирішувати вже щось із годинником. Але я глянув на Яву — очі його горіли майже таким самим--зеленим вогнем, як у тих котів, що ховалися між сараями.
І я зрозумів... Оцей фортечний мур, бійниці, оці старовинні камені, що ними вимощено двір...— все це, мабуть, уже населялося в його уяві таємничими незнайомцями, злодіями, шпигунами. І вже лунають у Явинім серці постріли, і «руки вгору!», і звуки погоні, і... все, що потрібно в пригодницьких фільмах.
Сперечатися з ним зараз — це тільки час гаяти.
— Ми лише подивимось і все,— благально-ніжно глянув він на мене.
— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, ніколи не були. Ходімте,— заторохтіла Валька.
Довелося зайти.
— Тут Лавра кінчається...— пояснювала Валька.— Це дзвіниця над дальніми печерами. А це храм Різдва Богородиці.
Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спеціальних дошках. Що Ява і зробив за своєю улюбленою звичкою.
— Храм Різдва Богородиці, збудовано у 1696 році у стилі бароко...— вголос прочитав він.
— Аварійне бароко,— сказав я.— Капремонту потребує...
Справді, поруч з пофарбованою золотавою дзвіницею
церква Різдва Богородиці мала жалюгідний, затрушений вигляд: бані облуплені, чорні, стіни потріскані, скло у вікнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавіле ско-собочене риштування з водопровідних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як і сам храм. Вхід у церкву замуровано цеглою.
Невеличкий дворик біля церкви був оточений фортечним муром з кількома квадратними заґратованими віконечками та вузькими бійницями. Тут, у зеленому затишку між дерев, були старі могили — виднілися хрести, залізні огорожі, мармурові пам’ятники...